Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Прожектори згасли, в них не було потреби. Навколо стало так видно, що можна було б вільно читати книгу. Виступили з темряви гірські відроги, заблискотіло озеро неподалік майданчика. Хмара куряви засріблилась, яскравіше позначилася на фоні нічного неба. В лісі занепокоїлися птахи. Самотні електромобілі, що проїздили по шосе, вимкнули освітлення.

Дванадцять чоловік у кабіні підйомника опустили на очі захисні окуляри. Вони мовчки спостерігали, як повільно щезає в землі підземохід. Швидкість його руху була невелика — всього з півметра на секунду. Але тим, хто проводжав, здавалося, ніби машина рухається набагато швидше.

Через дві хвилини після ввімкнення двигуна ПВ-313 зник під гранітною поверхнею майданчика.

Тьмяніла хмара куряви, згасало світло.

Ніч знову опустилася над потривоженим лісом, над горами. Проводжаючі роз'їхались. Але ще півтори години на кутових вежах світилися червоні сигнали. Вони попереджали, що наближатися до отвору, залишеного підземоходом, небезпечно. Термоядерний бур зробив граніт радіоактивним.

— Щасливої дороги, Вадиме, — шепотіла Лена, — щасливої дороги, любий.

По дорозі додому вона вела електромобіль на граничній швидкості. Вихоплені світлом фар із темряви, миготіли поблизу дерева.

Раптом у небі з'явилася вузька й пряма вогняна смужка. Перекреслюючи Молочний Шлях, вона тягнулась до зеніту.

Лена різко загальмувала машину, вийшла на шлях і, закинувши голову, стежила за смужкою. Незабаром до її слуху долинув віддалений гуркіт — черговий ракетоплан полетів у космічні далі.

Смужка давно загубилася серед зірок, а Лена все ще стояла й прислухалася. Їй здавалося, що вона відчуває, як вібрує грунт під її ногами — це ПВ-313 заглиблювався в надра землі.

Підземохід рухався вертикально вниз. Гіроскопічні автомати забезпечували йому курс точно по радіусу землі. Швидкість зростала, якщо на шляху зустрічалися м'які вапняки чи сланцеві породи, зменшувалась, якщо знов починався граніт, але в середньому становила півметра на секунду.

Вогняний смерч перетворював шар речовини, крізь яку проходив бур, у найдрібніший пил. Через систему всмоктувальних патрубків, котрі розмістилися поміж внутрішньою та зовнішньою обшивками корпусу, пил надходив до термоядерних камер підігрівання. Там під дією високої температури він обертався на пару, а потім з великою швидкістю вилітав через дюзи. Робота камер підігрівання в принципі нічим не відрізнялася від роботи камер згорання на перших гасових реактивних двигунах.

Від стін колодязя, утвореного підземоходом, відривалися брили граніту, обвалювалися лавини каміння й піску. Порода, підтримувана потужним тиском газового струменя, плавилася, спікалася й утворювала пробки, які надійно затуляли залишений кораблем прохід.

Двигун знаходився у верхній (хвостовій) частині підземохода. Нижче містилася силова апаратура з термоядерними джерелами живлення та системою автоматики.

Невеликий відсік приділено синтезаторам — досить складним установкам для штучного одержання води й кисню. Сировини не бракувало. Синтезатори могли переробляти будь-яку гірську породу, що надходила безпосередньо від бура.

До відсіку синтезаторів примикав відсік з величезним запасом харчових концентратів. Такий солідний резерв продуктів харчування диктувався необхідністю забезпечити екіпаж на випадок вимушеної зупинки в надрах землі. Адже нелегко прийти на допомогу підземоходові, що потрапив у біду, його насамперед треба розшукати в безкраїй товщі граніту.

За вантажним приміщенням починалися кабіни. Їх було чотири. Вони розташувалися одна над одною. Стіни, підлогу, стелю покривав товстий і м'який шар найлонового волокна. Світло-блакитний, сріблястий колір оббивки робив приміщення ошатним і затишним.

Верхня кабіна призначалася для відпочинку. Вздовж стін її висіли спеціальні зручні гамаки, а посередині стояв круглий стіл з білої пластмаси, коло нього шість легких пластмасових крісел.

Три нижні кабіни мало що відрізнялися одна від одної за обладнанням: майже всю кабіну займав кільцевий пульт, підвішений на поворотній рамі між стелею та підлогою. До рами кріпилися глибокі м'які крісла спостерігачів — за бажанням крісло перетворювалося в ложе для спання. Таке підвісне обладнання забезпечувало незмінне положення пульта, коли підземохід повертав назад і «верх» та «низ» мінялися місцями.

Все приміщення підземохода сполучалося між собою системою люків. В разі потреби люки автоматично зачинялися. З кабіни в кабіну вела вузька, притиснута до стіни металева драбинка.

Кожна кабіна призначалася для двох членів екіпажу.

В нижній працювали водій і командир корабля. Над ними біля пультів спостереження розташувалися геолог і атоміст. А ще вище знаходилися зв'язківець та механік.

Керування машиною було цілком автоматизовано. Завдання водія та механіка полягали в спостереженні за приладами, щоб вчасно відновити порушену взаємодію механізмів, зупинити корабель, прокласти йому новий курс.

Сидячи біля пульта, Андрій міг бачити, як працює двигун та як діє система охолодження корпусу, яку потужність розвиває бур і якого тиску зазнає кожна точка обшивки. В будь-яку мить за вимогою командира він був готовий ввімкнути захисне поле, зачинити люки, кинутися на пошуки несправності.

Найменш автоматизованою була праця зв'язківця Скорюпіна. Він вдивлявся в індикатори настройки, обертаючи лімби, змінював діапазони частот. Досі зв'язок із поверхнею землі залишався найслабкішою ланкою в конструкції підземних кораблів, особливо тих, які йшли на велику глибину.

Магнітні руди, самородні металеві відклади, гірські породи, іонізовані радіоактивним розпадом, виключали застосування радіозв'язку. Підземоходи споряджали ультразвуковими установками. Але ультразвуковий промінь розсіювався, безліч разів заломлювався в надрах землі. Вловити його, а головне — виділити серед інших коливань грунту було дуже важко. Ціла мережа сейсмічних станцій, розкиданих по всій поверхні земної кулі, чутливо прислухалася до сигналів з глибини. І потрібна була особлива спритність, щоб у гуркоті землетрусів розрізнити слабкий голос підземного корабля.

Ще складніший був зворотний зв'язок. Як намацати нестійким ультразвуковим променем малюсіньку точку в громадді землі? Дуже багато залежало від щасливої випадковості та від чутливого вуха зв'язківця.

І недаремно білявий дев'ятнадцятирічний Паша Скорюпін опинився в екіпажі ПВ-313.

Ультразвуковою технікою