Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

Чекулаєв штовхнув приятеля в бік, гмукнув:

— Години зо дві, мабуть, сидів у перукарні!

Льосик був відомий модник. Коротко підстрижений чубчик блищав, поголена майже до маківки потилиця вилискувала синявою. Навіть тепер, у мороз, він красувався у гостроносих туфлях «джіммі» та в широчезних штанях «Оксфорд». Розмовляючи з хлопцем, Льосик раз у раз поглядав на чорний циферблат свого годинника на металевій браслетці. Дивився без потреби, для піжонства, щоб усі бачили: у нього годинник.

— Пиріг без начинки, — буркнув Дорохов і відвернувся.

— Дивись-но! — пожвавішав Чекулаєв. — І Андрюша Нефедов тут.

Сашко побачив кремезного гарного хлопця, що важко сидів на стільці в кутку кімнати. Він навчався у політехнічному інституті й займався французькою боротьбою. Сила у нього була дай боже! І важив, мабуть, не менш як дев'яносто кілограмів.

«Ну все, так і є,— в думці вирішив Сашко, — зібрали спортсменів. Підучать трохи — і туди. Тільки навіщо тут Степан Колесов, він же спортом ніколи не займався?»

— Хлопці, куди нас? — голосно, на всю кімнату, запитав Боровик. — Може, до Іспанії?

— Ти хіба льотчик чи, може, снайпер? — єхидно обізвався Льосик. — Там тільки тебе й не вистачає.

— А ми хіба не здатні, по-твоєму? — сердито огризнувся Боровик і рушив до Льосика.

Але суперечка не відбулася. Інструктор широко розчинив двері:

— Заходьте, сідайте.

Те, що вони почули, збентежило всіх.

— Товариші комсомольці! Боротьба з кримінальною злочинністю є тепер завданням державної ваги. — Секретар Іркутського міського комітету комсомолу, міцний, показний з вигляду хлопець зі спокійними, широко поставленими очима, зробив паузу й оглянув юнаків.

Дорохов з неприхованим здивуванням подивився на Чекулаєва та інших. Ну яке відношення має до них злочинність?

— У період індустріалізації всієї країни, — вів далі секретар, — коли на наших очах виростають гігантські будови, а радянські люди вперше у світі своєю героїчною працею будують соціалізм, не можна миритися з усякими пережитками. Ми повинні оголосити непримиренну війну всім злочинцям: убивцям, грабіжникам, злодіям. Зробити так, щоб у нашому місті трудящі без страху ходили вулицями і не турбувалися про своє майно, залишене вдома.

— До чого тут ми? — не витримав Льосик.

— Хай міліція краще працює! — заявив хтось досить голосно.

— Запишуть у бригадміл, — прошепотів на вухо Сашкові Чекулаєв.

— До чого тут ми? — повторив запитання секретар, — Зараз поясню. Центральний Комітет ВКП(б) прийняв рішення направити до органів міліції освічених і енергійних комуністів та комсомольців. Бюро міського комітету рекомендує присутніх на роботу в карний розшук.

— Як це — на роботу? А навчання? — підвівся з-за столу Андрій Нефедов.

— Сідай, — попросив секретар. — Спочатку послухаємо начальника кадрів обласної міліції, а потім відповімо на ваші запитання.

Поправивши під ременем гімнастерку, з дивана підвівся літній чоловік з ромбом у петлицях.

— Хлопці, ви всі грамотні люди, — неквапливо почав він, — і знаєте, що комсомол направляє кращих на найгостріші ділянки, туди, де найважче. Згадайте хоча б Комсомольськ-на-Амурі. Мене самого у 1924 році з комсомольської роботи послали до міліції. Досі ми приймали до карного розшуку комуністів і комсомольців, які вміють володіти зброєю і ходити коло коней. І вони одразу сідали в сідло й починали боротися з бандами. Тепер нема таких банд. В основному ліквідовано професійну злочинність, що лишилася нам у спадщину від царської Росії, але зосталися ще рецидивісти, вони зачаїлися і діють нишком, вербують собі помічників з нестійких людей, головним чином з молоді. Нам потрібні освічені, політично грамотні люди. У нас є своя вища школа, та ось біда — одна на всю країну.

Звичайно, будуть у нас ще навчальні заклади, тоді ми зможемо самі готувати для себе кадри. Поки що нам довелося попросити міський комітет партії направити до карного розшуку студентів. — Він обвів кабінет вимогливим поглядом. — Зараз ми підемо з вами до управління. Вас прийме начальник карного розшуку, після медичної комісії зарахують практикантами, прикріплять до досвідчених співробітників. Ті, які виявлять здібності, після іспитового строку будуть зараховані до штату. А тепер запитуйте.

Одразу посипалися запитання. Як бути з заліками? Чи видадуть зброю? Чи залишать жити в інститутському гуртожитку?

Чекулаєв і Дорохов сиділи пригнічені й розчаровані. Яка Іспанія — злодіїв ловити?! Женя навіть руками розвів.

— Ти чого?

— А того, — зашепотів Чекулаєв. — А вдома як сказати? Батько не простить мені, що інститут кину. Сам розумієш.

Сашко гмукнув:

— Ще б пак! Мої теж не зрадіють. Хоча ще невідомо, що для них краще — Іспанія чи карний…

Володя Лисін з педагогічного, дружок Стьопи Колесова, підвівся і прямо запитав, чи можна відмовитися від роботи в карному розшуку.

Секретареві запитання не сподобалося.

— Як ти гадаєш, чи може комсомолець не виконати рішення бюро? — І, не даючи відповісти, відкарбував: — Ваше направлення слід розглядати як комсомольську мобілізацію. Кожна кандидатура обговорювалася в інституті з керівними товаришами з міліції і потім уже стверджувалася на бюро.

— А як буде з тими, які не пройдуть іспитового терміну? — поцікавився Боровик.

— Якщо такі будуть, то за нашим клопотанням їх поновлять в інституті,— повідомив начальник кадрів.

До управління міліції комсомольці йшли швидко й мовчки.

У бюро перепусток, коли перевіряли всіх за списком, виявилося, що нема Льосика. Хтось сказав, що він запізнився, затримався дорогою і ось-ось прийде. Про всяк випадок йому залишили перепустку.

На другому поверсі, біля кабінету начальника карного розшуку, хлопців попросили зачекати. Вони повсідалися на довгих дерев'яних диванах і з цікавістю розглядали співробітників, які проходили повз них. Здебільшого це були літні або середнього віку чоловіки у напіввійськовій формі.

Один з них на мить затримався