Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Філософські трактати, Григорій Сковорода 📚 - Українською

Читати книгу - "Філософські трактати, Григорій Сковорода"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Філософські трактати" автора Григорій Сковорода. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
ме­не зо­ру, і я, сліпий, по­вер­та­юся в отній дім.

- А хто ж твій батько?


- Живе він у нагірнім зам­ку, що зветься Мир­го­рок. Ім'я йо­му Ураній, а моє - Прак­тик.


- Боже мій, що я чую? Та ж я твій рідний брат,- ви­гук­нув про­зор­ли­вий,- я Об­сер­ва­тор!


Несподівана радість завж­ди за­вер­шується слізьми. Після сього сліпець із во­ло­ги­ми очи­ма ска­зав своєму бра­тові:


- Любий мій бра­те! Чув я вже про те­бе з роз­мов, а те­пер маю щас­тя стріти те­бе. Зми­ло­сердься, за­верш мої біди, будь мені нав­чи­те­лем. Прав­ду ка­жу­чи, ме­не пра­ця зве­се­ляє, але до­во­диться весь час спітка­ти­ся, і се зни­щує мою нас­на­гу.


- Щиро шко­дую,- ка­же світло­окий,- що без­си­лий тобі слу­жи­ти, люб'язна ду­ше моя. Я по­до­рожній, що обійшов пі­шки всю зем­ну ку­лю. Но­ги ме­не скрізь но­си­ли лег­ко, але ка­м'янисті го­ри, що час­то стріча­лись мені, поз­ба­ви­ли ме­не ніг, і я, спи­ра­ючись на ру­ки, про­дов­жу­вав свій шлях, але за­раз втра­тив і ру­ки. Більше ані хо­ди­ти, ані повз­ти по землі я не зда­тен. Ба­га­то хто хотів ме­не ви­ко­рис­та­ти, але, поз­бав­ле­ний мож­ли­вості пов­за­ти, я був їм без­ко­рис­ний…


- За сим діло не ста­не,- ска­зав сліпий,- ти мені тя­гар лег­кий і жа­да­ний: візьму те­бе, скар­бе мій, на се­бе. Чис­те око твоє хай бу­де тіла мо­го вічним во­ло­да­рем і всіх моїх пут го­ло­вою. При­пи­ни му­ки безп­росвітної тем­ря­ви, що жорс­то­ко га­няє ме­не по по­рожніх шля­хах; я твій кінь, сідай на ра­ме­на мої і ке­руй мною, лю­бий мій па­не і бра­те!


- Сяду, бра­те мій, із за­до­во­лен­ням, аби до­вес­ти істи­ну: «Брат, що від бра­та має до­по­мо­гу,- як місто, твер­де і ви­со­ке, укріплюється, як но­во­зас­но­ва­не царст­во».


Нині ж пог­ляньте на див­не тво­ри­во: з двох лю­дей скла­де­на од­на, од­не об­лич­чя мандрівни­ка скла­де­не з двох спо­рідне­нос­тей без уся­кої міша­ни­ни, але й без розділу, взаємно існу­ючих. Іде не­бу­ва­лий по­до­рожній го­лов­ним шля­хом, ні пра­во­руч, ні ліво­руч не ухи­ляється, вправ­но пе­ре­хо­дить річки, ліси, ро­ви й яру­ги, пе­ре­хо­дить ви­сокі го­ри, всту­пає з ве­се­лим сер­цем у мир­не місто, об­ли­ває йо­го світле й за­па­ш­не повітря; ви­хо­дить спокійна юр­ба жи­телів, що ди­ха­ють ми­ром і лю­бов'ю, плес­ка­ють у до­лоні, а ген очікує на ґа­нку і вже прий­має синів у ніжні свої обійми вет­хий дня­ми Ураній.


Яків. От­же, що тобі ска­за­ти?


Григорій. Зго­лосіть го­лов­не ва­ше ба­жан­ня.


Яків. На­ше най­більше ба­жан­ня - бу­ти щас­ли­ви­ми.


Григорій. Хіба ж ти ба­чив звіра або пта­ха без сих ду­мок? Ска­жи ли­шень, де і в чо­му те щас­тя, яке шу­каєш? А без сього, рідний, ти сліпець: він шу­кає батьківський за­мок, але не знає, де він. Знає, що шу­кає щас­тя, але, не тям­ля­чи, де во­но, впа­дає в не­щас­тя. Пре­ми­ло­серд­на при­ро­да всім без ви­нят­ку відкри­ла шлях до щас­тя…


Афанасій. Стри­вай! Се сло­во, здається, схо­же на єресь - всім без ви­нят­ку!


Яків. Ма­буть, не за­ва­жай, па­не пра­вос­лав­ний мар­но­вір­ни­ку: все на­род­жується на доб­рий кінець. А доб­рий кінець - оце і є щас­тя…



***


 …Скільки ми вит­ра­чаємо праці на дрібні спра­ви, а час­то й за­дур­но, не раз і на шко­ду? Важ­ко зо­дя­га­ти і жи­ви­ти ті­ло, але потрібно, і не мож­на без сього. В то­му й по­ля­гає ті­лес­не жит­тя, і ніхто на сю пра­цю наріка­ти не му­сить, бо по­т­ра­пить у тяж­ке ли­хо, хо­лод, го­лод, спра­гу і хо­рості.


Але чи не лег­ше тобі жи­ви­ти­ся са­мим зіллям су­во­рим і при то­му ма­ти зла­го­ду й утіху на серці, ніж над розкішним сто­лом сидіти гро­бом по­вап­не­ним, пов­ним же­ро­ви­тої чер­ви, що день і ніч без­нас­тан­но гри­зе ду­шу? Чи не ліпше пок­ри­ти тіло най­зли­деннішою оде­жи­ною і з тим ма­ти сер­це, в ри­зу спасіння й уб­ран­ня ве­се­лощів одяг­ну­те, ніж но­си­ти зо­лот­кані ша­ти і тим ча­сом терпіти геєнний во­гонь у душі, що бісівською пе­чал­лю спо­пе­ляє сер­це? Яка утіха від статків чи від гар­ної обс­та­ви, ко­ли сер­це за­ну­ре­не в най­тем­ні­ший мо­рок нев­до­во­лен­ня…


Чому ж мені так важ­ко? Ко­ли хто втра­пив у рів чи прірву во­дя­ну, не по­ви­нен ду­ма­ти про важ­ко­ту, а про звільнен­ня. Ко­ли ста­виш дім, бу­дуй йо­го для обох час­тин сво­го єства - душі і тіла. Ко­ли вдя­гаєш і прик­ра­шаєш тіло, не за­бу­вай і про сер­це. Дві хліби­ни, два бу­дин­ки і дві одежі: два ро­ди всього є, всього є по двоє…





КІЛЬЦЕ



Дружня розмова про душевний світ


***



…Кілька іно­земців манд­ру­ва­ли по Індії. Вста­ли якось зра­н­ку і пи­та­ють у гос­по­да­ря до­ро­ги.


- Два шля­хи,- ка­же їм щи­ро­сер­дий дідок,- ось вам два шля­хи, що слу­гу­ють ва­шо­му наміру: один навп­рос­тець, а дру­гий манівця­ми. Рад­жу йти манівця­ми. Не поспішай­те - і прой­де­те далі, будьте обе­режні, не за­бу­вай­те, що ви в Індії.


- Батечку, ми не бо­ягу­зи,- ви­гук­нув один шту­кар,- ми євро­пей­ці, їзди­мо по всіх мо­рях, а зем­ля нам, озб­роєним, не страш­на.


Ішли во­ни кілька го­дин і знай­шли шкіря­ний міх з хлібом і та­кий са­мий з ви­ном, наїли­ся і на­пи­ли­ся дос­та. Відпо­чи­ва­ючи біля ка­ме­ня, про­мо­вив один:


- Чи не по­да­рує нам бог іншої знахідки? Здається, щось ба­чу на путівці по­пе­ре­ду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє…


Один ка­же: «Шкіря­ний лан­ту­шисько»; дру­гий га­дав, що об­горілий пни­ще; іншо­му ма­рив­ся камінь, іншо­му - місто, а ще од­но­му - се­ло. Ос­танній мав рацію: во­ни там посіли, на­т­ра­пив­ши на індійсько­го дра­ко­на,- всі за­ги­ну­ли.


Врятувався один, що був дурніший та обе­режніший. Сей за де­яки­ми оз­на­ка­ми і жах­ким пе­ред­чут­тям ли­шив­ся, на­чеб­то за нуж­дою, по сей бік гли­бо­чез­ної яру­ги і, по­чув­ши страш­не вит­тя вми­ра­ючих, швид­ко звер­нув набік, ствер­ди­в­ши сим ста­ро­дав­ню при­каз­ку: «Ма­тері бо­яз­ко­го си­на пла­ка­ти нічо­го».


Не пе­ре­чу: ся бай­ка не­муд­ра, але во­на точ­на по­до­биз­на жит­тя людсько­го.


На землі на­род­же­ний най­швид­ше пот­рап­ляє в не­щас­тя че­рез своє поспішли­ве на­хабст­во, і ска­жу на до­да­ток, що той, який не ра­диться, тер­пить най­більшу біду; міцні-бо для лю­ди­ни її сло­ва, і пот­рап­ляє во­на в по­лон гла­голів вуст своїх. Пог­ляньте на людську юр­бу і по­ба­чи­те, що не ли­ше літні, але й най­мо­лодші уле­щу­ють се­бе, що во­ни озб­роєні ро­гом од­но­ро­га, який ря­тує їх від не­щасть, і вва­жа­ють, що, як очам їхнім не потрібні оку­ля­ри, так і світло й по­ра­да не потрібні їхньому сер­цю.


Ся дум­ка зро­би­ла їх не­обач­ни­ми, на­хаб­ни­ми на шля­хах своїх і впер­ти­ми.


А що, ко­ли мій муд­ра­гель-мо­ло­ко­сос зро­биться двох чи трьох мов па­пу­гою, по­бу­ває у вельмож­них ком­паніях і у слав­них містах, ко­ли озб­роїться ариф­ме­ти­кою і ге­омет­рич­ни­ми ку­ба­ми, прой­шов­ши че­рез де­сят­ки лю­бов­них та гро­ма­дянських історій і про­ковт­нув­ши пев­ну кількість ко­пер­ни­ко­вих пілюль? Тоді Пла­то­ни, Со­ло­ни, Сок­ра­ти, Піфа­го­ри, Ціце­ро­ни і все ста­ро­давнє зда­ються йо­му ме­те­ли­ка­ми, що над зем­лею літа­ють, порівня­но з на­шим ви­со­ко­лет­ним ор­лом, який аж

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Філософські трактати, Григорій Сковорода», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Філософські трактати, Григорій Сковорода"