Читати книгу - "Сад божественних пісень, Григорій Сковорода"

Стоїть явір над го­рою,

Все ки­ває го­ло­вою,

Буйні вітри повіва­ють,

Руки яво­ру ла­ма­ють.

А вер­бич­ки шум­лять низько,

Заколишуть ме­не в снах,

Тут те­че потічок близько,

Видко во­ду аж до дна.

Нащо ж ду­ма­ти-га­да­ти,

Що в селі ро­ди­ла ма­ти?

То у тих хай мо­зок рветься,

Хто ви­со­ко вго­ру пнеться.

А я бу­ду собі ти­хо

Коротати ми­лий вік,

Так мені ми­не все ли­хо -

Щасний бу­ду чо­ловік.

ГЕЙ ТИ, НУДЬГО ПРОКЛЯТА! СЯ ДОКУЧЛИВА ПЕЧАЛЬ…

Гей ти, нудьго прок­ля­та! Ся до­куч­ли­ва пе­чаль

Гризе ме­не за­тя­та, як міль плат­тя чи ржа сталь.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Де не бу­ду, я з то­бою завж­ди вся­кий час,

Ми - як ри­ба із во­дою, хто роз­лу­чить нас?

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Звіряку злу за­ко­леш, як візьмеш гост­рий ніж,

Нуди ніяк не збо­реш, хоч меч свій і ста­лиш.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Добросердечне сло­во лиш мо­же вря­ту­вать,

Що завсігди го­то­ве дум­ки всі обійнять.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Христе, ти - меч вер­хов­ний, а піхви - на­ша плоть,

Почуй наш крик, сліз пов­ний, дай ду­ми про­по­лоть.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Твій го­лос рідний з не­ба нам бу­де провіщать,

Що блис­кав­кою, гро­мом тре­ба полк ну­ди прог­нать.

Геть ти, ску­ко, геть ти, му­ко, з ди­мом-ча­дом!

ЧИСТИЙ МОЖЕШ БУТЬ СОБОЮ…

Чистий мо­жеш буть со­бою,

То на­що тобі бро­ня

І шо­лом над го­ло­вою?

Не потрібна і війна.

Непорочність - ось тобі бро­ня,

А не­винність - крем'яна стіна.

Щит, меч і шо­лом - бу­де тобі бог.

Світе, світе без­по­рад­ний,

Вся надія - угорі,

Маєш сумнів - то не­щад­ний

Вихор роз­ме­те на прі.

Непорочність - се Сігор, повір,

А не­винність - ось не­бес­ний двір.

Там по­бу­вай і там по­чий.

Бомб се місто не боїться,

Ні підступ­ності, ні стріл.

Хитрих мін не заст­ра­шиться,

Ні по­жежі, ані стрільб.

Непорочність - ось де діамант,

А не­винність - ось свя­щен­ний град.

Там по­бу­вай і там по­чий.

Ворога в сім граді люб­лять,

їм віддру­жу­ють теп­ло,

Силу для чу­жо­го губ­лять,-

І не віда­ють про зло.

Де ж та­кий чу­до­вий, пиш­ний град?

Сам ти град, ко­ли в душі є сад,

Святому ду­ху храм і град.

ЩАСТЯ, А ДЕ ТИ ЖИВЕШ? ГОРЛИЦІ, СКАЖІТЕ!…

Щастя, а де ти жи­веш? Гор­лиці, скажіте!

Вівці у полі па­сеш? Го­лу­би, звістіте!

О щас­тя - наш яс­ний світ, О щас­тя - наш крас­ний цвіт!

Ти ма­ти і дім, по­яви­ся, по­ка­жи­ся!

Щастя, а де ти жи­веш? Мудрії, скажіте!

Чи в небі ти пи­во п'єш? Книж­ни­ки, возвістіте!

О щас­тя - наш яс­ний світ, О щас­тя - наш крас­ний цвіт!

Ти ма­ти і дім, по­яви­ся, по­ка­жи­ся.

Книжники мудрі мов­чать, пти­цю ж не спи­таєш,

Де на­шу матір шу­кать? І чи відшу­каєш?

О щас­тя… і т. д.

Щастя не­ма на землі, щас­тя і в небі не знай­ти,

Не знай­ти й у вуглі - в іншім тре­ба шу­ка­ти.

О щас­тя… і т. д.

Небо і місяць, зем­ля й зорі всі - про­щай­те!

Гавань ви злоб­на моя - більше не че­кай­те!

О щас­тя… і т. д.

Я про­ми­нув не­бе­са - ще як по­летіти?

Був у най­ниж­чих ни­зах - ще що повідкри­ти?

О щас­тя… і т. д.

Швидше і швид­ше ле­чу, ска­че мій олень стрімко,

Вище не­бес хут­ко мчу: крин зе­ле­ниться гінко.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний!

Ти ма­ти і дім, я ба­чу і чую те­бе!

Ласощ йо­го - се гор­тань, очі го­лу­бині,

Всеньке - лю­бов і Хар­рань, ру­ки криш­та­линні.

О щас­тя… і т. д.

Перстом ме­не не тор­кай - так не впізнаєш,

Зовні ме­не не шу­кай - не відшу­каєш.

0 щас­тя… і т. д.

Гей! На­вер­ни-но свій зір, бо він ок­ри­ляє!

Вище стихії і гір ме­не підіймає.

О щас­тя… і т. д.

Сядемо ж, бра­ти­ку мій, ся­дем для бесіди,

Гарний гла­гол твій жи­вий чис­тить усі біди.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний!

Ти - ма­ти і дім, ба­чу і чую я нині.

Стадо па­сеш ти в кри­нах, з по­луд­ня в го­рах зас­неш,

Не в Гер­ге­сенських по­лях - їхніх до­ли­нах - жи­веш.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний!

Ти - ма­ти і дім, ба­чу і чую я нині.

РОЗПОШИР УДАЛЬ ЗІР СВІЙ, ЯК І РОЗУМУ КОЛО…

Розпошир удаль зір свій, як і ро­зу­му ко­ло,

Про кінець, що вже близько, зга­дай,

Визначай свою ціль, озир­ни­ся нав­ко­ло,

Спостерігши ба­жань влас­них край,-

На яких же ре­чах ти бу­ди­нок пок­лав?

Коли камінь - сто­яти­ме дім,

Як пісок же під ним - то б хоч як не сто­яв,

Розметнеться за вітром су­хим.

Всяка плоть пісок той, як у світі сім сла­ва,

І жа­до­ба за­топ­лює їх,

Полюби шлях вузький, бо за­гал - то ку­га­ва,

Боже сер­ця і ду­мань моїх!

Коли тре­ба на­раз по­вер­ну­ти в Сіон,

То для чо­го пус­ка­тись у світ?

Шлях важ­кий про­ля­гає в Ієри­хон,

Град не кинь, де душі маєш цвіт.

Як пус­тив­ся, бу­ває, у сі ти до­ро­ги,

Доля шлях пе­ре­пи­нить завж­ди,

Бо як ступ­лять хоч раз в теє прірвисько но­ги,

Розум мо­же не стри­мать біди.

Ну, а ти, який дух усе той же єси,

І не всяк­не чис­ло твоїх літ,

Дух розбійницт­ва в нас пе­реміси!

І зірви з нас трип­рок­ля­ту сіть!

МИ ТЕБЕ ЗОВСІМ МАРНУЄМ…

Ми те­бе зовсім мар­нуєм,

О щас­ли­вий час жит­тя!

Мов тя­гар на спині чуєм,

А зга­дай про во­рот­тя.

Наче про­жи­тий час та й по­вер­не на­зад.

Наче річки до своїх та й по­вер­нуть струмків,

Наче змо­жем жит­тю хоч би рік ще до­дать,

Наче вік наш з без­меж­ної кількості днів.

Нащо, на­що ж так ба­жа­ти

Жити літ до вісімсот?

Мастаки ми засіва­ти

Бур'янами свій го­род.

Краще мить чес­но жить, аніж день в мис­лях злих,

Краще в святі день про­бу­ти, аніж в будні рік,

Краще чис­тий рік один, аніж де­сять бруд­них,

Краще де­сять літ ко­рис­них, ніж безплідний вік.

Кинь, доб­родію, не­робст­во,

Дорожити вар­то днем,

За по­рожнім во­ро­хобст­вом

Час безслідно про­май­не.

Не на­ше то вже, що прой­шло ми­мо нас,

Не на­ше, що при­не­се і прий­деш­ня по­ра,

Сущий день ли­ше наш, а не ран­ку