Читати книгу - "Лихий попутав, Мирний"

На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.

Я ще перед постом чула, що наймичка від неї відійшла. Се казала мені сусіда наша, і каже, що я раяла тебе, і Мотря буцім, так уподобала мене ще тоді, як у ярмарок бачила, що, каже, «якби вона стала у мене, то я б їй бігзна яку плату дала». Перед празником знову сусіда була у місті і казала, що знову бачила Мотрю і що знову вона розпитувала за мене. Так я ото прямо і пішла до неї. Приходжу, аж її дома немає; одна Галя сидить, сорочку шиє.

- Де мати? - питаю.

- На базарі.

- А коли вернуться?

- Увечері.

Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.

- Що се ви шиєте?

- Та се сорочку, - каже.

- Нуте я вам поможу.

Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться...

- Чого се ти до нас прийшла? - питає через скільки там часу.

- Найматися, - кажу їй, - коли наймете.

- Наймем! наймем! - аж скрикнула.

- Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає... «Коли б, - каже, - мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила...»

- Так оце ж і я прийшла.

- А ти у селі служила де? - питає мене.

- Служила, - кажу їй. - Та що моя служба?!

- Як? - пита. - Хіба не заплачено тобі?

- Та мені ніхто й не платив ніколи, - кажу їй. - Я у дядька жила, на його дітей робила, - так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця...

Так сидимо собі, балакаємо... Коли двері скрип - аж і господиня, Мотря, іде.

- Здорова, - вітає мене, уступивши у хату, - а я тебе вже давно дожидаю.

- Здрастуйте, - одвітую їй, - оце ж уже і я прийшла.

- А що ж ти так пізно?

- Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої - все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.

- То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні... Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?

- Та йдучи, - кажу, - з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.

- Ну то будемо ж обідати.

Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:

- А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?

- Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?

- Та хто тебе знає, що ти хочеш?

- І я не знаю, - кажу. - Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.

- Та дівчина, що у мене була, п'ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.

«П'ятнадцять карбованців! - подумала я. - Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!»

- Та коли за п'ятнадцять, - кажу їй, - та служила, то й я за п'ятнадцять згодна.

- Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок - двічі.

- Та все, - кажу, - люди якось служили, то й я буду.

- Ну добре.

Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.

Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене - мені якось і соромно... Мовчу вже, роблю та радію, а п'ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити... «Куплю зараз, - думаю собі, - скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу - шовкову; куплю плахту - не буду у спідницях ходити, - наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап'янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди - вона така добра...»

Отак усе й думаю собі; сказано - рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася... та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають... аж підскочила... Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!

Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годинку-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так