Читати книгу - "Ялинка, Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоїть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька… А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату… Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу… Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз - щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову… То гiллячка зачепила шапку та збила її в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами.
Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. "Адже я на дорозi… Се дорога до села, де живе мiй дядько… недалеко до села…" Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. "Вовки", - подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди.
III
Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити… Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…
Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
- Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно.
- Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена.
Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi", - подумав вiн.
- Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйпїов до хати.
- Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!" - проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" - поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки її побила лиха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав їм спати…
IV
Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку.
Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав їхати шукати Василька. Олена намоглася їхати з ним.
Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в'їхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги…
- Коли б хоч їхав хто, - обiзвався Яким, - розпитали б, чи не бачив чого в лiсi.
Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать.
- Я бачив зламанi сани, а на них ялинку, - сказав той. - Подайтесь лiсом управоруч.
- Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.
Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд'їхав до саней. Олена перша зiскочила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялинка, Коцюбинський», після закриття браузера.