Читати книгу - "Сафарі на щастя"

– Даринко, на вулиці мороз, тож тобі потрібно перевдягнутися! – сказала вона ляльці й узялася її перевдягати.

На ляльчині ніжки Марусина натягнула колготки, які бабуся пошила зі старих шкарпеток, одягла на неї кофтинку, яку теж зв’язала бабуся.

– Не вистачає спіднички, – промовила дівчинка. – Потрібно її пошити, бо змерзнеш.

Марусинка дістала картонну коробку, де зберігала свої «скарби». Чого там тільки не було! І клаптики тканини, і намисто, і маленькі ножички, і навіть голка з нитками для шиття! Дівчинка перебрала все, але потрібної тканини для спіднички на ляльку не знайшлося. Вона пішла в кімнату батьків, відчинила шафу з одягом. Одразу помітила батькові штани.

«Які вони величезні! – подумало дівча. – Якщо відрізати клаптик знизу, тато й не помітить!»

Вирішивши, що батько, вдягнувши штани, не помітить відсутність невеличкого клаптика тканини, Марусинка швиденько принесла свої ножички, відрізала зовсім небагато тканини – лише щоб вистачило на спідничку Даринці, – зачинила шафу й узялася до шиття.

– Як справи, Марусинко? – запитала сусідка, зайшовши в кімнату.

– Добре, – відповіла дівчинка й похвалилася: – Ось, шию спідничку ляльці!

– Яка молодчинка! – похвалила тітка.

Жінка поміряла дитині температуру, запропонувала пообідати.

– Я зараз не хочу, пізніше поїм, – сказала їй Марусина. – Зараз маю дошити спідницю, бо Даринці холодно.

– Яка ж ти хороша дівчинка! – ще раз похвалила сусідка. – Як що задумала, то обов’язково зробиш!

Коли тітка Іра пішла, дівчинка дошила спідничку, приміряла на ляльку й залишилася задоволеною: обновка вийшла на славу! Марусинка залізла під ковдру, зігрілася і швидко заснула. Коли повернулися батьки, то похвалили доньку за те, що була чемною. Дівчинка вирішила презентувати свою роботу й принесла ляльку.

– Мамо, тату! Подивіться, яка гарна спідничка в Даринки! Я сама її зшила! – з гордістю промовила дівчинка.

– Яка ж ти в мене розумниця! – похвалила мама, готуючи вечерю. – А яка майстриня!

Лише батько промовчав. Чоловік узяв у руки ляльку, подивився, задумався, а потім мовив, що десь бачив таку тканину. Марусина швидко забрала Даринку і сказала, що піде в ліжко, бо болить горло.

– Зачекай, доню! – притримав її батько за ручку.

«Невже помітить?» – майнула в дівчинки думка.

Чоловік підійшов до шафи з одягом, і всі почули, як він заволав звідти:

– О, ні! Тільки не це!

– Що трапилося? – стривожено запитала його дружина.

Чоловік виніс свої штани й продемонстрував:

– Ось що!

Жінка не одразу помітила, що штани порізані. Лише дівчинка насупилася, надула губи й опустила голову.

– Що ти наробила, Маріє?! – у розпачі промовила мама. Марусина знала, що коли її так називають, то дуже сердяться. – Це ж татові штани з нового костюма!

– Я тільки маленький шматочок відрізала, – промимрила дівчинка. – Там досить штанів, щоб татові вистачило!

Мати не знала, чи плакати, чи сміятися. Вона сіла на стілець і промовила:

– Невже в тебе не було іншого клаптика тканини?!

– Мамо, ти не розумієш! Даринці було холодно, і я мала зшити їй одяг! Я ж не порізала татові штани, а лише взяла звідти невеличкий шматочок! Невже вам шкода? – промовила Марусина й розплакалася. – Ніколи не думала, що ви такі жадібні!

– Ти не розумієш, що зіпсувала дорогу річ? – запитала мати.

– Марино, штани вже не повернеш, – мовив батько, – а Марусинка кається. Плаче.

– Кається вона! Думати спочатку потрібно було! – сказала мати й відправила доньку в кімнату. – Будеш там сидіти три дні безвилазно! – наказала вона. – І не смій більше чіпати речі без дозволу!

Марусина лягла на ліжко, вкрилася з головою ковдрою й невтішно розплакалася. Їй хотілося про все розповісти Ростикові, але тітка Іра сказала, що він не прийде до неї. Дівчинка взяла ляльку, притиснула її до себе.

– Тобі не холодно, Даринко? – запитала вона, ретельно вкутуючи ляльку ковдрою.

Мама з татом пішли на роботу до школи, а Марусина мала відбувати покарання й одужувати вдома.

– Марусино, прошу тебе, нічого не втни знову, – попросила мати.

– Я буду чемною дівчинкою! – пообіцяла вона.

Дівчинка тинялася без діла, погортала буквар, укотре подумавши, що ж буде робити в школі, коли вже вміє читати, погралася з лялькою й довго сиділа перед вікном. Діти бігали по вулиці із санчатами, а вона має сидіти вдома й може лише спостерігати за ними у вікно.

«Поки одужаю, то весь сніг розтане», – із сумом подумала дівчинка й відійшла від вікна.

Як на зло, ще й Ростик не заходив до неї. Без нього сумно. Хлопчик, хоча й дружив переважно з хлопцями, але й про сусідку не забував і часто дозволяв Марусині бігати за ними, якщо, звичайно, їх слухатиметься й не заважатиме хлопчачим розвагам.

Марусина то сиділа на стільці в кухні, то лежала в ліжку, то кривлялася перед дзеркалом. Вона любила перевдягатися й у різних сукнях походжати по кімнаті, щоб потім зупинитися перед великим дзеркалом на шафі й милуватися собою. Дівчинка знайшла своє нове платтячко, яке мама купила їй на літо, вдягла його, покрутилася перед дзеркалом. Їй дуже кортіло відчинити шафу батьків і дістати мамині туфлі на підборах, але згадала обіцянку бути чемною дівчинкою й лише зітхнула.

«Не чіпатиму туфлі, бо ще підбори зламаю», – вирішила вона і зняла сукню.

Від безділля Марусина зовсім засумувала. Щоб якось розважитися, сіла на стільчик біля ліжка й почала на ньому хитатися.

«Ще зламається!» – подумала дівчинка, коли стілець під нею жалібно заскрипів.

Марусина провела рукою по залізних бильцях ліжка, вирішила порахувати – їх було п’ять, а між ними простір.

«Цікаво, чи влізе сюди моя голова?» – розмірковувала дитина.

Вона відсунула вбік штору, обережно спробувала просунути між бильцями голову.

«Проходить!» – подумала вона й просунула голову далі.

Коли Марусина спробувала витягнути голову назад, то застрягла. Дівчинка злякалась і розплакалася, зрозумівши, що потрапила в пастку.

– Що мені робити? – голосила вона. – Буду так цілий день сидіти, а коли прийде мама, то знову сваритиме! Що ж я наробила!

Марусина почула, що в хату хтось зайшов.

– Мамо! Це ти? – озвалася вона.

– Мала, ти де? – почула голос Ростика.

– Іди сюди! Швидше! – покликала дівчинка.

Коли Ростик побачив Марусину, що стояла навколішки, засунувши голову між бильцями, розсміявся.

– І як ти це зробила? – ще сміючись, запитав він.

– Чого ржеш?! Не бачиш, що в мене горе? Краще допоможи звідси вибратися, поки батьки не повернулися! – попросила вона.

Як не намагався Ростик звільнити Марусину з пастки, йому це не вдалося.

– Іди до мами в школу, попроси допомоги, бо я тут і помру! – знову розплакалася Марусина, зрозумівши, що самотужки їй