Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Біле Ікло 📚 - Українською

Читати книгу - "Біле Ікло"

329
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Біле Ікло" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Класика / 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 14
Перейти на сторінку:
крижані кристали. На них була шкіряна упряж; такими самими посторонками вони були упряжені в сани, що тяглися позаду. Нарти не мали полозів; вони були зроблені з грубої березової кори й усією своєю поверхнею лежали на снігу. Передній край їх був трохи загнутий догори, і це давало їм змогу підминати під себе верхній м’якший шар снігу, що пінився спереду, наче гребінь хвилі. На нартах лежав міцно прив’язаний вузький довгий ящик і лежали ще деякі речі: ковдра, сокира, кавник і сковорода, але насамперед упадав у вічі довгастий ящик, що займав більшу частину місця.

Спереду на широких канадських лижах крокувала, пробиваючи собакам дорогу, людина. За нартами йшла інша, а на нартах у ящику лежала третя людина, шлях якої був закінчений, людина, яку пустеля перемогла і вбила, назавжди позбавивши її нагоди рухатися й боротися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, тому що життя – це рух, а вічне прагнення пустелі – знищити рух. Вона заморожує воду, щоб зупинити її плин до моря; вона виганяє сік із дерев, доки вони не промерзнуть до свого найпотужнішого серця, але найлютіше й найбезжальніше пустеля душить і переслідує людину, найбентежніший прояв життя, вічний протест проти закону, за яким усякий рух незмінно приводить до спокою.

Спереду й позаду нарт, безстрашні та неприборкані, йшли ті двоє людей, які ще не вмерли. Вони були закутані в хутра й м’які дублені шкури. Брови, щоки та губи в них були так густо вкриті інеєм, який осів на обличчя від їхнього морозного подиху, що риси їх майже неможливо було розрізнити. Це надавало їм вигляду якихось замаскованих примар, котрі проводжають у потойбічний світ іще одну примару. Але під цими масками були люди, що бажали проникнути в царство розпачу, глузування й мертвої тиші, маленькі істоти, що прагнули грандіозних пригод, боролися з могутністю країни, далекої, чужої та безжиттєвої, як безодні простору. Вони йшли мовчки, зберігаючи подих для важкої роботи тіла. Тиша, що насунулася зусібіч, тиснула на них своєю майже відчутною присутністю. Вона тиснула на їхній мозок так, як повітря силою багатьох атмосфер тисне на тіло водолаза, що спустився на глибину, тиснула всією вагою нескінченного простору, всім жахом невідворотного вироку. Тиша проникала в найглибші звивини мозку, вичавлюючи з нього, мов сік із винограду, всі помилкові пристрасті й захоплення, будь-яку схильність до самозвеличення; вона тиснула так, поки люди самі не починали вважати себе обмеженими й маленькими, незначними крихтами та мошками, що загубилися зі своєю жалюгідною мудрістю й короткозорим знанням у вічній грі сліпих стихійних сил.

Минула одна година, друга… Бліде світло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повітрі раптом пролунав слабкий віддалений скрик. Він швидко підсилювався, поки не досяг найвищої напруги, протяжно пролунав, тремтливий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за лемент загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої злості й болісного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, і очі її зустрілися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він ішов звідкись позаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили. Третій лемент почувся трохи ліворуч від другого.

– Білле, вони йдуть слідом за нами, – сказав чоловік, що рухався попереду.

Голос його лунав хрипло й неприродно, і говорив він із помітним зусиллям.

– М’ясо стало рідкістю, – відповів його товариш. – Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.

Після цього вони притихли, й далі уважно прислухались до вересків, які лунали позаду, то тут, то там.

Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, і зупинилися на ночівлю. Труну поставили біля багаття, і вона була їм одночасно за лаву і стіл. Собаки, збившись докупи з віддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися між собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темряві.

– Мені здається, Генрі, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, – сказав Білл.

Генрі, що сидів навпочіпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у відповідь. Він не вимовив ані слова доти, поки не сів на труну й не взявся до їжі.

– Вони знають, де безпечніше, – відповів він, – і воліють їсти самі, ніж стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.

Білл похитав головою:

– Ну, не знаю…

Товариш із подивом глипнув на нього.

– Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!

– Генрі, – відповів той, задумливо розжовуючи боби, – чи помітив ти, як вони виривали сьогодні один в одного кавалки, коли я годував їх?

– Так, лютіше, ніж завжди, – погодився Генрі.

– Скільки в нас собак, Генрі?

– Шість.

– Добре, Генрі… – Білл на хвилину зупинився ніби для того, щоб додати своїм словам іще більшої ваги. – Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожному по рибині й… Генрі, однієї риби мені не вистачило!

– Ти помилився в підрахунку!

– У нас шість собак, – холоднокровно повторив Білл. – І я взяв шість рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв із мішка ще одну рибу.

– Маємо тільки шість псів, – пробурмотів Генрі.

– Генрі, – вів далі Білл, – я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.

Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.

– Їх тільки шестеро, – сказав він.

– Я бачив, як одна тікала снігом, – наполегливо заявив Білл. – Їх було семеро.

Генрі співчутливо подивився на нього.

– Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.

– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Білл, – і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?

Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:

– Отже, ти гадаєш…

Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.

Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:

– Що, це був один із них?

Білл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися

1 2 3 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біле Ікло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біле Ікло"