Читати книгу - "Іван — мужицький син, Шиян Анатолій"

Коли це хтось грюкає в двері:

Відчини! Це я, Ох!

Не великий пан,— відказує Пилип,— відчиниш і сам. Двері розчинилися та й знов хтось там кричить:

Пересадіть через поріг.

Не великий пан, перелізеш і сам,—відповідає Андрій. Коли це перелазить через поріг дідок: сам низенький,

а зелена борода в нього на сажень волочиться. Виліз він на стілець та як ухопить старшого, Пилипа, за чуба — і почепив на гвіздок, а тоді те саме зробив і з Андрієм. А сам усе, що було наварене, поїв та й подався з хати.

Пручалися на гвіздках брати, доки не одірвали по кос-мику чуба, та й заходилися знову варити вечерю.

Повернувся з лісу Іван, висипав торбу грибів, запитує:

— Оце ви й досі воду грієте?

— Та задрімали трохи,— каже Пилип, позираючи на двері. — Може, ти, Іване, вечерю звариш, а ми з братом підемо до лісу та, гляди, якусь дичину підстрелимо.

— Добре,— каже Іван,— ідіть, а я гриби смажитиму. Брати вийшли з хати, а Іван заходився куховарити, коли

це хтось грюкає в двері.

Відчини! Це я, Ох!

Стривай, зараз відчиню.

Відчинив Іван двері, дивиться, а там стоїть дідок низенький, а зелена борода в нього на сажень волочиться.

— Пересади через поріг!

Пересадив його Іван, а Ох пнеться, пнеться, хоче до чуба дістати.

А чого тобі? — запитує Іван.

Ось побачиш чого,— мовив дідок та доп'явся до чуба і тільки хотів ухопити, а Іван і каже:

То це ти отакий, діду? — А тоді й собі — хап його за бороду, та взяв сокиру, та потягнув непрошеного гостя з хати до дуба, розколов стовбур, заправив у розколину дідову бороду й затиснув її там.

Коли ти, діду, одразу до мого чуба берешся, то посидь собі тут, доки я знову сюди прийду.

Повернулися хазяйські сини з полювання.

А що, Іване, насмажив грибів?

Насмажив.— Оглядає братів, запитує: — А де ж ваша дичина?

Та нічого не трапилося. Ні птаха, ні звіра.

Ну, то сідайте ж та будемо вечеряти. Повечеряли, а тоді Іван і каже:

А ходіть-но, хлопці, я вам щось покажу.

Веде Іван хазяйських синів до того дуба, де Оха прип'яв, та вже там ні дідка, ні дуба немає. Вивернув Ох стовбур з коренем та й потягнув за собою.

— Що ти хотів нам показати?

Дідка... Ото ви пішли до лісу, а я заходився гриби смажити. Чую, хтось грюкає: "Відчини! Це я, Ох!" Відчинив я двері, пересадив через поріг, а він до мого чуба пнеться.

Ну, то й ми тобі признаємось,— каже Пилип.— Він таки нас за чуба схопив і на гвіздки повісив.

Скидають шапки обоє, показують плішинки.

— Е,— каже Іван,— коли він такий вредний, то ходім його шукати по цьому сліду.

Пішли по сліду, що губився біля глибокої ями, зупинилися.

Звертається Іван до старшого хазяйського сина:

Полізеш, Пилипе?

А цур йому!

А ти, Андрію?

Страшно. Нізащо в ту яму не полізу.

— Коли ж так,— каже Іван,— полізу я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів. Умотав Іван руку в кінець шнура та й каже :

— Спускайте.

І сягнув до дна — вже на інший світ. Одв'язав руку та й пішов собі тим світом. Аж дивиться: стоїть палац. Як увійшов у нього, а там усе так і сяє від золота й дорогоцінного каміння. Іде Іван, роздивляється на багатство, коли це вибігає йому назустріч дівчина. Молода та вродлива.

Ой, юначе добрий, чого ж ти сюди зайшов?

Шукаю я дідка низенького, що в нього зелена борода на сажень волочиться.

То не просто дідок,— каже вона,— то Зміїв слуга Ох. Він зараз бороду з дуба визволяє. Дуже лютий. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багатьох людей забив.

А може, й не вб'є. А ти, дівчино, хто така будеш і чого тут живеш?

Я дівчина-Лебідонька, була єдиною дочкою у своєї матері, та нас украв Змій-Жеретій. Матір мою — вишивальницю взяв до своєї майстерні, а мене віддав прислужницею до Оха. У нього в неволі я і живу.

Я тебе, дівчино-Лебідонько, зараз визволю з неволі. Веди мене до Оха.

Ой, ні, не поведу тебе, юначе. Ох має велику силу, а ти мусиш бути дужчий за нього, і я тобі в цьому допоможу.

А як саме?

Є в Оха чарівна вода. Коли ти її нап'єшся — станеш іще дужчим.

Що ж, давай попробую тієї води.

Дівчина-Лебідонька приносить глечик, наливає кварту, дає Іванові.

Як же тебе, юначе, звати і хто ти такий?

Ім'я моє просте — Іван. З наймитів я, з мужицького роду.

Ну, ходімо ж, Іване, тепер поведу я тебе до Оха.— І повела.

Сидить дідок і вже майже всю бороду визволив з дуба. Побачив Івана — мужицького сина та й каже:

А чого це ти прийшов до мене: битися чи миритися?

Де вже миритися,— битися!

Схопив Іван з стіни булаву, і почали вони битися з Охом. Знесилюється Ох, відчуває, що надходить йому загибель. Перетворюється дід одразу на яструба, шугає через вікно, грозиться юнакові:

— Ще ми з тобою, парубче, зустрінемось. Я спопелю тебе вогняним дощем!

Лишився Іван у палаці з дівчиною-Лебідонькою. Набрали вони золота й дорогоцінного каміння у мішок і пішли до тієї ями, де він спускався.

Агов, хлопці, чи ви ще там є?

Є!

Прив'язав Іван до мотузка мішок, смикнув за шнур, щоб тягли.

— Це, хлопці, буде наше багатство! Витягли мішок, знову опустили в яму шнур.

— Дівчино-Лебідонько, будь же ти віднині вільною. Живи не в підземному царстві, а на горішній землі під ясним сонцем.

Засмутилась дівчина.

Ні, ще не час мені на волі жити. Дізнається Змій-Жеретій, що я втекла,— скарає мою матір. А я не можу рідну матусю занапастити. Лишуся тут. Може, Змій колись зглянеться на моє горе і сам відпустить мене на волю.

Ой, мабуть, не дочекаєшся ти, Лебідонько, того дня. Змій-Жеретій і мені завдав горя пекучого. Ходжу по світі з раною в серці.

— А що ж він тобі зробив? Що?

Він украв мою суджену... Він щастя моє розбив. І не знаю я, чи жива Олена, чи, може, й на світі вже її немає?

Не журися, Іване. Я про неї, може, дізнаюся, тоді вість тобі передам.

Ні, я вже вирішив. Сам піду до синього моря. Кажуть,, там живе Змій-Жеретій. Битимуся з ним смертним боєм. Або загину в бою, або переможу лютого ворога і визволю Олену і всіх невільників, що томляться в його Зміїному царстві.

Іди, Іване. Хай щастить тобі, а я, де тільки можна,, тобі допомагатиму, як сестра. Будь моїм названим братом.

Будь же й ти мені названою сестрою! — Іван цілує її в щоку, гукає до хазяйських синів:

— А тепер мене тягніть. Радяться брати.

— Навіщо ми будемо його тягти? Це ж з ним треба добром ділитися, а так все нам дістанеться.

— Давай підтягнемо його вгору,— радить Пилип,— та й пустимо. Він упаде і вб'ється.

Здогадався Іван про лихий намір супутників, прив'язав замість себе камінь, гукнув:

— Тягніть мене!

Тягнуть брати. Тут, наче з землі, виріс перед ними Ох.

— Це ви добром моїм хочете поживитися? Та я вас обох зараз повкидаю в яму!

Брати, випустивши з рук шнура, кинулись втікати, а Іван глянув, як гупнув камінь, і каже:

— Ну, добрі ж ви, хазяйські синки! Я цього вам не забуду!

Стривожилась дівчина-Лебідонька.

— Ой, Іване, братику, що ж ти робитимеш? Як на горішній світ дістанешся? Треба поспішати, бо он бачиш, у підземному царстві надходить гроза.

Пливуть хмари, крають їх блискавки сліпучі. Наближається злива.

— Це вже Ох починає тобі мститися. Ховаймося ж швидше, бо обох нас спалить вогняний дощ.

Пересиділи грозу в кришталевому палаці, а тоді Лебідонька й каже:

Боюсь за тебе, братику. Ох — хитрий, мстивий і злий. Треба тобі швидше втікати звідси на горішній світ, а не знаю, як це зробити.

Спробую.

Вийняв з кишені Іван золоту волосинку, а за ним стежить дівчина-Лебідонька.

Що хочеш робити?

Палитиму.

Та й навіщо?

Побачиш зараз.

Як спалив він золоту волосинку, де і взявся відразу кінь Добрян. Скочив на нього Іван, махнув на прощання рукою дівчині-Лебідоньці та й шугонув, мов вітер, з підземного царства. Виніс кінь свого хазяїна на горішню землю і питається:

— А тепер, Іване, кажи, куди тебе нести?

Неси мене до королівського палацу, бо хочу я глянути на королівну.

Ще скажи мені, Іване, як тебе нести: чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?

Неси понад землею.

Як поніс його кінь — аж земля загула. Наздогнав він хазяйських синків, оперезав нагайкою одного та другого, помчав, не спиняючись, далі. От уже добігає кінь до королівського палацу — аж там крейдяна гора висока, кручувата, а на тій горі терем золотом сяє, а на рундуку пишна та гарна сидить королівна, високо-високо. Кругом народу сила: і селяни й городяни, і пани й козаки, і мужики — всі зібрались подивитися, що то воно буде, хто до королівни доскочить.

Що розженеться котрийсь вершник, то й до половини гори не вихопиться — та назад! Коли це мчить сюди Іван — .мужицький син, а люди в крик:

Хто це? Хто?

Ну, молодець!

Невже доскочить?

Та хто ж він такий?

Звідки?

Всі стежать за ним. Ось кінь стрибнув угору — мало до терема не доскочив. Глянув Іван на дівчину, а то не королівна у теремі, а його суджена Олена.

Пізнала й вона Івана, привітно махнула до нього рукою.

Вдруге завертає Іван коня Добряна. Мчить знову до крейдяної гори, стрибає до золотого терема. Здіймає з руки судженої перстень дорогоцінний...

Загомонів навколо люд:

Таки доскочив! Оце лицар!

Та хто ж він, хто такий?

Може, королевич?

Може, княжий син?

Одяг на ньому мужичий...

А Іван виїхав у поле, відпустив коня, замотав праву руку ганчіркою та й повернувся до королівського саду. А в саду вже столи понакривані, на столах є що пити, є що їсти.

Сам король частує знатних гостей — королевичів та княжичів, а Олена пригощає простий люд, шукає очима Івана, підходить до столу, наливає йому вина. Бере Іван келех лівою рукою, а Олена його і запитує при людях, наче вперше оце тільки з ним зустрілася.

— Чому береш, молодче, лівою рукою? Чому не взяв правою?

Та збив пальця в кузні, славна королівно.

Ану, покажи!

Як розв'язав Іван ганчірку, так і засяяв на його руці дорогоцінний обручальний перстень.

— Це мій... мій перстень! — скрикнула радісно королівна.

Оточили Івана люди, та не встигли на нього й роздивитися, бо Олена взяла свого судженого за руку, повела до короля, а ведучи, стала тихо промовляти:

— Змій-Жеретій програв мене в карти королеві. Ото ж ти виду не подавай, що ми зналися раніше з тобою.

— Добре.

А навколо гуде народ:

— Ото диво!.. Не королевич і не княжич,— простий мужик до королівни доскочив... Простий мужик володітиме королівством

— І добре буде...

— Полегшиться нам життя. Хто знає труд, той цінує болю!

Іван хоче передати Олені голубу чарівну хусточку.

— Візьми, вона тобі знадобиться.

— Ні.