Читати книгу - "Фіалки по середах, Моруа Андре"

Щосереди Женні отримувала свій букетик за два су. Багато хто в театрі вже був у курсі справи. Якось одна подруга сказала Женні:

— Я бачила його, твого студента… Він чарівний, виглядає дуже романтичним… Юнак просто створений для того, щоб грати у "З коханням не жартують" та "Свічнику".

— Звідки ти знаєш, що це був саме він?

— Я випадково опинилася біля консьєржа якраз у ту мить, коли він сором'язливо просив: "Передайте це Женні Сорб'є, будь ласка". Це було зворушливо. Було видно, що юнак розумний, дуже боїться здатися смішним, та все ж не можу позбутися хвилювання. На мить я навіть позаздрила, що він приходить не до мене. Я б його розрадила і втішила… Зверни увагу: він ні про що не просить, навіть про зустріч із тобою… Та якби я була на твоєму місці…

— Ти б його прийняла?

— Так, і приділила б йому трохи часу… Це триває вже декілька тижнів. А скоро почнуться театральні канікули. Ти поїдеш, тож, ризику, що він причепиться до тебе, нема…

— Ти маєш рацію, — промовила Женні. — Це дурість — відштовхувати шанувальників, коли вони молоді і їх багато, а потім бігати за ними через тридцять років, коли їх лишиться мало, та й ті будуть лисими.

Того ж вечора, виходячи з театру, Женні звернулася до консьєржа:

— Бернаре, в середу, коли мій студент принесе фіалки, запросіть його, аби він сам їх вручив мені після третьої дії. Я граю в "Мізантропі"… Мені потрібно переодягатися лише один раз. Я піднімуся до своєї гримерки та прийму його. Ні! Краще зачекаю на нього в коридорі, біля сходів… Або, можливо, у фойє…

— Гаразд… Мадемуазель, Ви не боїтеся?

— Чого мені боятися? За десять днів я вирушаю на гастролі, а цей юнак прив'язаний до своєї Політехнічної школи…

— Гаразд, мадемуазель… А все ж, на мою думку….

Наступної середи Женні грала Селімену, як ніколи, пристрасно бажаючи сподобатися незнайомцеві. Виходячи на антракт, вона почувалася дуже зацікавленою, майже знервованою. Вони сиділа біля каміна в очікуванні. Навколо неї шмигали звичні театральні обличчя. Директор розмовляв із Бланш П'єрсон, конкуренткою Женні. Але нікого в чорно-золотій формі не було видно. Схвильована, нетерпляча, вона підбігла до капельдинерів.

— Чи ніхто про мене не запитував?

— Ні, мадемуазель.

— Сьогодні середа, а я не отримала своїх фіалок. Невже Бернар забув їх передати? А, може, трапилося якесь непорозуміння?

— Непорозуміння, мадемуазель? Яке непорозуміння? Бажаєте, щоб я сходив до консьєржа і все з'ясував?

— Так, будь ласка… Ой, краще не треба… Я сама запитаю в Бернара на виході.

Вона посміялася з себе самої: "Які ми дивні істоти — люди", — говорила вона собі. "Я добрих півроку майже не звертала уваги на цю пронизливу вірність, і раптом, коли знаки уваги, якими я так нехтувала, припиняються, то мені починає їх по-справжньому бракувати; і ось я тут, стривожена, неначебто чекаю на коханця… Ах, Селімено! Як же ти жалкуватимеш за Альсестом, коли він покине тебе у своїй великій печалі!"

Після спектаклю вона зайшла до консьєржа:

— Що ж трапилося, Бернаре? Де ж мій шанувальник? Ви не надіслали його до мене?

— Мадемуазель, наче навмисно, він сьогодні не прийшов. І це якраз тоді, коли Ви погодилися прийняти його! Вперше за півроку він пропустив виставу.

— Це неймовірно! А, може, хтось його попередив і він злякався?

— Це неможливо, мадемуазель. Ніхто, крім нас із вами, про це не знав… Ви ж нікому нічого не казали? Я тим більше… Навіть дружині не розповів!

— То як же ви це поясните?

— Ніяк не поясню, мадемуазель… Можливо, це випадковість… Може, йому все обридло чи він захворів… Побачимо наступної середи.

Але й наступного тижня не було ні студента, ні фіалок.

— Що ж робити, Бернаре? Як думаєте, чи можна його знайти через друзів? Або ж звернутися до Директора Політехнічної школи, аби він допоміг розшукати юнака?

— Але яким чином, Мадемуазель? Ми не знаємо навіть його імені…

— Ваша правда… Ах, Бернаре… Як це сумно! Все втрачено!

— Помиляєтеся, мадемуазель… У Вас був чудовий рік, а скоро Ви ще й вирушите в турне; на Вас чекають нові перемоги… Як Вам не соромно казати, що все втрачено!

— І знову маєте рацію, Бернаре… Яка ж я невдячна! Та все ж мені дуже подобалися мої фіалки по середах.

Наступного дня вона покинула Париж. Анрі Сталь вірно супроводжував її. В якому б готелі красуня не зупинялися, її кімната завжди була повна троянд. Повернувшись до Парижа, вона вже й забула про свого романтичного математика.

За рік вона отримала листа від якогось полковника Женеврієра, який просив зустрічі з нею з особистих міркувань. Лист був ввічливим та сповненим гідності, тож не було жодної причини відмовляти незнайомцеві. Женні запросила полковника до себе суботнього вечора. Він прибув, одягнений у чорне цивільне вбрання. Вона прийняла його з тією граційною легкістю, якою завдячувала як природі, так і театральній кар'єрі. Однак, все її єство пронизувало німе запитання: "Чого хотів від неї незнайомець?" Вона терпляче чекала.

— Дякую Вам, мадемуазель, за те, що Ви прийняли мене. Я не міг у листі викласти причини свого візиту. І якщо я звернувся до Вас із проханням про зустріч, то не чоловіче зухвальство спонукало мене до цього, а батьківське горе… Ви, мабуть, звернули увагу на моє чорне вбрання. Я ношу траур за своїх сином, лейтенантом Андре Женеврієром, який два місяці тому загинув на Мадагаскарі.

Женні мимоволі хитнулася, немов бажаючи сказати: "Я щиро співчуваю Вашій утраті, та.."

— Ви не були знайомі з моїм сином, я знаю про це… Зате він знав і обожнював Вас… Вам це може здатися малоймовірним… Та все ж, те, що я Вам розповім, — чистісінька правда… Ви були тією людиною, яку він любив та обожнював понад усе в світі…

— Боюся, я починаю розуміти, полковнику… Він сам Вам розповів про це?

— Мені? Ні… Але він розповідав своїй сестрі, яка була його довіреною в сердечних справах…. Все почалося того дня, коли вони разом пішли на виставу "Гра кохання та випадку". По поверненню, діти відгукувались про Вас із великим захопленням: "Скільки тендітності і грації! Скільки бентежної поезії!" Та ще багато подібних слів, у правдивості яких я не сумніваюся… Та все ж, юнацька пристрасть і жага до ідеалізації… Мій нещасний син був мрійником і романтиком.

— О Боже! — вигукнула Женні. — Отже, це він був тим, хто…

— Так, мадемуазель. Студентом, який протягом року приносив Вам щосереди фіалки, був мій син Андре… Про це я також дізнався від дочки… Сподіваюся, така наївна дитяча витівка у знак пошани не засмутила Вас? Він так Вас кохав! Вас, або той образ, який він витворив з Вас у своїй уяві … Стіни його кімнати були вкриті Вашими портретами. Скільки зусиль прикладала сестра, аби роздобути у фотографів Ваші нові знімки для Андре! У Політехнічній школі друзі глузували з його пристрасті. "Напиши їй", — казали вони.

— Чому ж він не написав?

— Він зробив це, мадемуазель. Сьогодні я приніс увесь стос листів, написаних ним, але так і не надісланих… Ми знайшли їх після смерті Андре.

Полковник витягнув з кишені пакунок і передав його Женні. Одного дня вона мені їх показувала; почерк тонкий, стрімкий, малорозбірливий… Почерк математика, зате стиль поета.

— Збережіть ці листи, мадемуазель, вони належать Вам… І пробачте цей дивний візит. Я був зобов'язаний це зробити заради пам'яті сина… У тому почутті, на яке Ви надихнули його, не було нічого легковажного чи недостойного. Ви були для нього втіленням грації, ідеалу… Запевняю Вас: Андре був гідним свого великого кохання.

— Але ж чому він жодного разу не попросив прийняти його? Чому я сама не намагалася зустрітися з ним? Як же я ненавиджу себе зараз… Як же ненавиджу…

— Не віддавайте себе на поталу докорів сумління, мадемуазель… Ви не могли передбачити. Закінчивши Політехнічну Школу, Андре попросився служити на Мадагаскар… Так, він і справді зробив це через Вас… Він говорив сестрі: "Або на краю світу я звільнюся від своєї безнадійної пристрасті, або ж здійсню великі подвиги, і тоді…"

— Але ж хіба це вже не було подвигом? — вигукнула Женні. — Така вірність, постійність, скромність…

Коли полковник підвівся, вона взяла його за руки.

— Знаю, що нічого поганого не зробила, і все ж… І все ж, мені здається, що і я маю борг перед тінню покійного… Полковнику, скажіть мені, де поховано Вашого сина… Присягаюся від сьогодні і до самої смерті щосереди приносити фіалки на його могилу.

— Ось чому, — завершував свою оповідь Леон. — Все життя наша Женні, знана у товаристві як жінка скептична, розважлива і навіть цинічна, щосереди покидала друзів і коханих, аби побути на самоті на цвинтарі Монпарнас біля могили лейтенанта, з яким так ніколи і не познайомилася…

Ось бачите, я мав рацію, коли казав, що ця історія надто сентиментальна для наших днів.

На хвильку запанувала тиша. А тоді Бертран Шміт промовив:

— На світі завжди існуватиме романтика для тих, хто її вартий.