Читати книгу - "З "Життя людей", Моруа Андре"

Першою жертвою стала молода негритянка з Хартфорду, штат Коннектикут. Вона вийшла з будинку, де працювала служницею, і раптом злетіла вгору, видаючи жахливі крики. Листоноша — єдиний свідок пригоди — побачив, як вона здійнялась на висоту приблизно ста метрів, а потім впала вниз і розбилась. Листоноша заявив, що не помітив у небі жодного літального апарату.

Другим "переміщеним" став митник з Кале: очевидці стверджували, що бачили, як він теж вертикально шугнув у повітря і на величезній швидкості умчався в напрямку Англії. За декілька хвилин по тому його знайшли на прибережних стрімчаках поблизу Дувра; він був мертвим, одначе жодних зовнішніх пошкоджень на тілі не виявилось. Можна було подумати, що його обережно опустили на каміння, але обличчя в митника було синім, немов у шибеника.

Потім розпочався період так званих "успішних переміщень у просторі". Першою людиною, яка прибула живою та неушкодженою до кінцевого пункту повітряної мандрівки, виявився жебрак. Невидима рука схопила його в ту мить, коли він прохав милостиню на паперті собору Паризької Богоматері, і за десять хвилин опустила посеред Пікаділлі до ніг враженого полісмена. Мандрьоха жодним чином не постраждав. Йому здалося, що його перекинули по повітрю в якійсь закритій кабінці, куди не проникав ані вітер, ані світло. Ті, хто був присутнім при його відльоті, помітили, що, ледве відірвавшись від землі, він раптом став невидимим.

Переміщення в просторі тривали з дня у день впродовж двох місяців. Коли з'ясувалось, що це, загалом, безпечно, до таких пригод розпочали ставитись із гумором. Незрима рука явно покладалась на волю випадку. Сьогодні її вибір падав на дівчинку з Деноверу, штат Колорадо, котра опинялась десь у заволзькому степу, завтра вона переносила дантиста з Сарагоси до Стокгольму. Більше за всього шуму наробило переміщення високоповажного п. Марка Лефо, голови французького сенату, який серед білого дня зник з Люксембурзького саду і опинився на березі озера Онтаріо. Він скористався випадком, аби здійснити поїздку по Канаді, а потім повернувся до Парижу, де був з тріумфом зустрітий на станції "Булонський ліс". Згодом така неочікувана реклама, мабуть, немало сприяла його обранню на пост президента республіки.

Слід зазначити, що опісля усіх оцих переміщень мимовільні мандрівники чомусь виявлялися з ніг до голови заляпаними якоюсь червонястою рідиною. Але це було єдиним неприємним наслідком загалом невразливих пригод. Приблизно за два місяці по тому переміщення в просторі припинились, поступившись місцем ще більш дивовижним подіям, які розпочались достопам'ятним випадком з двома подружніми парами.

Епізод з двома подружніми парами

Першою з двох славнозвісних подружніх пар було французьке подружжя, що мешкало в маленькому будинку поблизу Парижа, в Нейї. Чоловік, Жан Мартен, викладав в ліцеї Пастера, захоплювався спортом, не дивлячись на молодість, був широко освіченим і навіть написав чудову біографічну розвідку про Поля Морана. У подружжя Мартен було четверо дітей.

Третього липня близько опівночі мадам Мартен тільки-но почала засинати, як зненацька почула шипучий свист, про який ми вже казали, відчула легкий поштовх і те, наче її швидко здіймають кудись вгору. Розплющивши очі, вона була вражена тим, що кімнату заливало яскраве місячне світло; ціла стіна зникла, і сама вона лежала на краю ліжка, розкраяного навпіл. Там, де ліворуч від неї тільки-но знаходився чоловік, зяяло бездонне провалля, над яким мерехтіли зірки. В жаху мадам Мартен відкотилась до вцілілого краю ліжка і з подивом впевнилась, що койка не перекидається, хоча тримається лише на двох ніжках. Втім, водночас це її, як не дивно, заспокоїло. Вона відчула, що підйом припинився, але уся половина кімнати разом із нею продовжує летіти з неймовірною швидкістю кудись по прямій лінії. Потім серце в неї йокнуло, мов у ліфті, коли опускаєшся занадто швидко, і вона зрозуміла, що падає. В очікуванні смертельного удару об землю, мадам Мартен замружилась. Але замість удару стався м'який обережний поштовх, і коли вона знову розплющила очі, то нічого не побачила. В кімнаті було темно. Але надамо слово їй самій.

"Мабуть, провалля поряд зі мною зімкнулося. Я покликала чоловіка за іменем, хотіла йому оповісти, який жахливий сон мені наснився. Всередині все в мене трусилось. Тут я намацала чоловічу руку і зненацька чую низький незнайомий голос: "О, любо, як ти мене перелякала!" І розмовляє англійською! Я відсахнулась, шукаю вимикач — світло запалити — і не можу знайти. "Що трапилось?" — запитує незнайомець, і знову англійською. Тут він сам запалив світло. Побачивши одне одного, ми обидва скрикнули. Переді мною у ліжку був розкуйовджений молодий англієць з таким собі малесеньким носиком, короткозорий, ще напівсонний, у синій піжамі. Дивлюсь — матрац, простирадла, ковдра, уся постіль розрізана вздовж навпіл! І одна половина ліжка сантиметрів на п'ять-десять нижча за іншу.

Лишень мій сусіда по койці оговтався, він повів себе, як справжній джентльмен. (З тих пір я про англійців найвищої думки!) Опісля короткого, але цілком зрозумілого замішання, він звернувся до мене так природньо й ввічливо, наче ми з ним сиділи не в одному ліжку, а у вітальні. Я назвалась йому англійською. Він сказав, що його звуть Джон Грехем. Будинок його, як з'ясувалось, розташований у Річмонді. Роззирнувшись, я помітила, що разом зі мною сюди перекочувала половина моєї спальні: я відразу взнала своє вікно з вишневими шторами, велику фотографію чоловіка на комоді, маленький столик із книжками біля узголів'я; навіть мій годинничок лежав на книжках. Але інша половина кімнати була мені незнайомою — це була половина спальні містера Грехема. Там, на тумбочці біля ліжка, стояв портрет дуже милої жінки, фотографія дітей, лежали журнали й пачки цигарок. Джон Грехем тривалий час роздивлявся мене й оточення, в якому я з'явилась, потім цілком серйозно запитав:

— Як ви тут опинились, місіс Мартен?

Я роз'яснила, що сама нічого не розумію, вказала на велику фотографію і сказала:

— Це мій чоловік.

Він зробив такий само жест і мовив:

— А це моя дружина.

Вона була чарівною, і я з бентежністю подумала, що зараз мій Жак, мабуть, тримає її в обіймах. Я запитала:

— Як ви вважаєте, коли половина мого будинку прибула сюди, половина вашого будинку теж перенеслась у Францію?

— Але чому? — спитав він.

Цей англієць розпочинав мені діяти на нерви. "Чому"? Та звідки ж я могла знати? Тому що в усьому має бути якась симетрія...

— Дивна історія, — сказав він, похитуючи головою. — Чи можливо це?

— Це неможливо, одначе це відбулося, — констатувала я.

І в цю мить звідкись згори, мабуть, з другого поверху, почувся плач та крики. "Діти!" — подумали ми водночас. Джон Грехем вистрибнув з ліжка і босяка кинувся до дверей — до своїх дверей. Він відчинив їх — плач став чутнішим, хтось закашлявся, потім я почула гучний голос англійця — прокляття перемежались зі словами утішання. Я поспішила встати, аби подивитись у дзеркало. Обличчя в мене було, як завжди, в порядку. Я поправила зачіску, потім, помітивши, що моя нічна сорочка занадто відкрита, озирнулась у пошуках халату. Але тут згадала, що скинула його в тій половині кімнати, яка залишилась у Франції. Так я і стояла, роздивляючись себе у дзеркалі, коли за моєю спиною пролунав благальний голос англійця:

— Підемо, допоможіть мені!

— Звісно, звісно, — сказала я. — Але дайте мені спочатку халат та черевики вашої дружини.

Він протягнув мені свій власний халат і повів до дитячої кімнати. Дітлахи були чудові, але в них виявився коклюш. Більше за всіх мучилося наймолодше, чарівне біляве немовля. Я взяла його на руки, і воно, здається, мене признало.

Так ми перебували в дитячій кімнаті декілька годин у болісному неспокої: він думав про свою дружину, а я — про свого чоловіка.

Я запитала, чи не можна зателефонувати до поліції. Він спробував, але виявилось, що дроти перерізані. Не працювало й радіо. Коли розвиднилось, містер Грехем вийшов назовні. Діти до того часу заснули. За декілька хвилин англієць повернувся і сказав мені, що фасадом варто помилуватись. І він був правий! Невідомий чарівник, що створив це диво, мабуть, хотів розділити навпіл та скласти два будинки однакової вишини, з приблизно однаковим розташуванням кімнат, і це йому вдалося. Але наш будинок в Нейї був цегляним, дуже простим, з високими вікнами, облямованими кам'яною кладкою, а англійський виявився типовим котеджем, пофарбованим чорною фарбою, з білими дверима та наличниками, з широкими еркерами. Поєднання двох протилежних за стилем половин викликало дуже дивне враження — ніби арлекіна Пікассо.

Я попросила містера Грехема якнайшвидше вдягтися й надіслати до Франції телеграму, аби з'ясувати долю його дружини. Він відповів мені, що пошта відкривається лише о восьмій годині. Цей флегматичний тюхтій явно не здатний був навіть уявити, що за таких надзвичайних обставин можна розбудити телеграфіста, не рахуючись із жодними правилами. Я наполягала, як могла, але все без толку. Єдине, що він мені відповідав, було:

— Пошта відкривається лише о восьмій годині.

Нарешті у половині на восьму, коли англієць все ж таки зібрався вийти з дому, я побачила поліцейського. Він вражено подивився на будинок і вручив нам телеграму від префекту паризької поліції: префект запитував, чи тут я, і повідомляв, що місіс Грехем жива, здорова і знаходиться в Нейї..."

Навряд чи варто далі цитувати докладну оповідь мадам Мартен; достатньо сказати, що місіс Грехем доглядала за її дітьми так само, як мадам Мартен турбувалась про маленьких англійців, що обидві подружні пари були зачаровані знайомством з товаришами за нещастям і залишились близькими друзями до кінця своїх днів. Десять років тому мадам Мартен була ще живою, хоча й переселилась до свого маєтку в Шамбурсі, департамент Сена й Уаза.

Нестача місця, відведеного для цієї глави в даному томі, не дозволяє нам докладно переказати аналогічні випадки, що дивували людство впродовж усього серпня.

Серія так званих складених будинків виявилась навіть більш масовою, ніж серія "переміщень у просторі". Більш, ніж сто пар були переміщені аналогічним чином, і це стало найулюбленішою темою романістів та кіношників.