Читати книгу - "З "Життя людей", Моруа Андре"

Лише по тому ми навчились маніпулювати половинками гнізд, попередньо зміцнівши їх відповідними випромінюваннями.

Нижче читач знайде мапу того району земної поверхні, де проводилась більша частина експериментів. Прошу вас звернути особливу увагу на два великих "людських мурашника", де були здійснені перші досліди: ми назвали їх "Ненормальний мурашник" та "Нормальний мурашник", і обидві ці назви були сприйняті астросоціологами.

Назви були обрані у відповідності з тим, що обидва цих мурашника побудовані за зовсім різними планами. Перший вражає неймовірно заплутаною мережею вулиць, в той час, як другий відрізняється майже геометричною правильністю планування. Між цими мурашниками знаходиться лискуча смужка, видимо, морська протока. Самий великий на Землі — "Геометричний мурашник" — побудований по ще більш впорядкованому плану, ніж "Нормальний мурашник", але він розташований дуже далеко від перших двох "людських мурашників" і відокремлений від них широкою лискучою поверхнею.

Зізнаюся, коли я готувався до першого експерименту, мною оволодів глибокий неспокій, хоча я мав у розпорядженні відповідне обладнання.

Поряд зі мною знаходились чотири моїх, не менш схвильованих, учня, і ми всі п'ятеро по черзі вдивлялися в чарівливий мініатюрний краєвид на екрані ультрателемікроскопа. Спрямувавши наш прилад на "Нормальний мурашник", ми обрали найвільнішу ділянку, аби ясніше визначити реакцію людей на наше втручання. Тоненькі деревинки виблискували в променях весняного сонця, а поміж дерев можна було розрізнити багацько крихітних нерухомих комах, що утворювали неправильні кружальця; в центрі кожного такого кружальця стояла одна ізольована комаха. Спочатку ми пробували розгадати значення ігри, що була вигадана ними, але, не прийшли до жодного висновку і спробували застосувати промінь. Результат був вражаючий. В ґрунті утворилась вирва, деякі комахи виявились похованими під викинутою землею, і відразу ж усі інші заворушились. Найдивовижніше, що їхні дії здавались майже розумними! Одні кинулись відкопувати своїх завалених землею одноплемінників, інші побігли за допомогою. І доволі швидко безлад, створений нами, був знешкоджений. Опісля цього ми ще декілька разів застосовували промінь в різних точках земної поверхні, одначе намагались обирати незалюднені райони, аби не наражати об'єкти наших досліджень на непотрібну небезпеку. При цьому ми вчились зменшувати інтенсивність випромінювань і діяти більш вибірково. Лише впевнившись в результатах нашого впливу, ми приступили до першої серії експериментів.

Я розробив програму, згідно якій ми мали вилучити декілька істот з різних "людських мурашників", позначити їх і перенести у віддалені райони, щоби потім визначити, чи зможуть вони знайти шлях до свого рідного "людського мурашника". Спочатку, як я вже казав, ми зіштовхнулися з не передбачуваними ускладненнями: по-перше, тому що піддослідні тварини вмирали під час транспортування, а по-друге, тому що ми не врахували штучної епідерми, яку виробляють ці створіння. Вони з надзвичайною легкістю звільняються від свого верхнього покрову, тому ми губили їх з поля зору, лишень вони втрапляли до чужого "людського мурашника". Згодом ми здирали з них верхню епідерму під час транспортування, щоб безпосередньо позначити їхні тіла, але в цих випадках, ледь діставшись до "людського мурашника", тварини робили собі нову епідерму.

Нарешті, набувши достатнього досвіду, мої асистенти навчились за допомогою ультрателемікроскопа спостерігати за піддослідними тваринами, не гублячи їх з поля зору. Вони встановили, що в 99 випадках зі 100 наші піддослідні поверталися на те саме місце, звідки були вилучені. Я здійснив транспортування двох самців з "Ненормального мурашника" до самого віддаленого, так званого "Геометричного мурашника". За десять земних діб по тому мій славний учень Е.Х.33, що день та ніч слідкував за ними з небувалою завзятістю, повідомив мені, що обидва піддослідних повернулися до свого "Ненормального мурашника". Вони повернулися, не дивлячись на цілковите незнання місцевості, до якої я їх переніс, до того ж це були домосіди — попередньо ми тривалий час з ними спостерігали, — які напевне бачили настільки віддалений "людський мурашник" вперше. Як вони відшукали зворотній шлях? Транспортування відбулося майже миттєво, тому запам'ятати шлях в них не було жодної можливості. Що ж слугувало їм дороговказом? Звісно, не пам'ять, а якесь особливе чуття, настільки чуже нашій психології, що ми не можемо ані визначити його, ані роз'яснити.

Досліди з транспортуванням викликали в нас ще одне запитання: чи будуть впізнані індивідууми, що повернулися, тими, що залишилися? По-видимому, на це запитання слід відповісти позитивно. Зазвичай повернення піддослідної тварини до гнізда викликає велике хвилювання. Ті, що залишилися в гнізді, обхоплюють того, що повернувся, верхніми кінцівками, а іноді навіть прикладаються до нього ротовим отвором. Щоправда, в деяких випадках такі повернення викликали у тих, що залишилися, реакцію невдоволення і навіть розлючення.

Перші експерименти довели, що якийсь інстинкт допомагає землянам діставатися до свого рідного мурашника. Наступним нашим завданням було з'ясувати, чи існують в земних тварин почуття, аналогічні тим, які властиві ураніанам, зокрема, чи відома їм любов, подружня або материнська. Подібна гіпотеза з самого початку здалась мені абсурдною: прийняти її — означало б приписати мешканцям Землі таку витонченість, якої ми, ураніани, досягли лише опісля мільйонів років культурного розвитку. Одначе обов'язок науковця примушував мене вдатися до досліду без усякої упередженості.

Самець-землянин зазвичай проводить ніч поряд зі своєю самкою. Я попросив моїх учнів розрізати декілька гнізд таким чином, щоб відокремити самця від самки, не стривоживши їх, і з'єднати половинки гнізд А з половинками гнізд Б, а потім простежити, чи помітять крихітні тварини підміну. Для того, щоб виконати всі умови експерименту, необхідно було обрати гнізда як найбільше схожі одне на одне, тому я доручив своїм працівникам відшукати два гнізда з вічками однакового розміру та однаковою кількістю дитинчат. Мій учень Е.Х.33 не без гордощі показав мені два майже ідентичних гнізда, одне в "Ненормальному мурашнику", інше в "Нормальному мурашнику"; в обох мешкала пара дорослих особин з чотирма дитинчатами. Той же Е.Х.33 з неперевершеним мистецтвом провів розрізи гнізд та транспортування окремих половинок. Результат досліду не залишив жодних сумнівів. В обох випадках штучно з'єднані пари не виявили нічого, окрім легкого подиву в мить прокидання, та й то, вочевидь, в результаті поштовху при стикуванні гнізд. Потім, в обох випадках, ці "пари" залишились разом: ані самці, ані самки не спробували навіть втекти і поводили себе так, начебто нічого не трапилось. Але найвражаючим було те, що обидві самки взялися піклуватися про чужих дитинчат, не виказуючи при цьому ані жаху, ані відрази! Вони явно не могли зрозуміти, що це зовсім не їхнє потомство.

Цей дослід був повторений неодноразово. В 93 випадках зі 100 обидві піддослідні "пари" однаково піклувались і про гніздо, і про дитинчат. Самки продовжували сліпо виконувати свої функції, ані трохи не розуміючи, кого вони опікають. Вони клопоталися з однаковою старанністю незалежно від того, чиї дитинчата виявлялися ввіреними їхнім турботам.

Можна припустити, що подібна плутанина викликана граничною схожістю гнізд. Одначе на наступній стадії експериментів ми обирали гнізда найбільш несхожі, наприклад, з'єднували половинку злиденного маленького гнізда з половинкою багатого гнізда, який виглядав цілком інакше. Результати залишалися однакові. Ми впевнилися: люди нездатні відрізняти власне вічко від чужого.

Довівши таким чином, що в царині почуттів мешканці Землі є тваринами, які стоять на найнижчій стадії розвитку, ми вирішили здійснити відповідний дослід, аби випробувати їхні інтелектуальні здібності. Для цього, за нашою думкою, простіше за все було б ізолювати декількох індивідуумів в променевій клітці й помістити всередину їжу, до якої піддослідні мали б змогу дістатися лише за допомогою все більш і більш складних дій. Для експерименту я спеціально відібрав певних індивідуумів, на котрих мені вказав мій колега Х.38, який стверджував, що усі мешканці Землі нібито володіють ознаками наукового мислення. В додатку В викладені усі подробиці досліду. Він з безсумнівною переконливістю довів, що час життя людей занадто обмежений, тому вони миттєво втрачають навіть найпростіші інстинкти самозбереження, закладені в них генетично, і цілковито нездатні вигадати щось нове, коли зіштовхуються із задачею, хоч якось відмінною від тих, які вони звикли вирішувати.

Опісля тривалих експериментів з окремими мешканцями Землі я та мої учні настільки добре вивчили цих маленьких тварин, що могли спостерігати за ними в буденному житті, не вдаючись до втручання зовні. Особливо повчально було простежити, що я й зробив, розвиток одного "людського мурашника" впродовж ряду земних років.

Походження цих людських скупчень невідомо. Коли й чому мешканці Землі відмовляються від особистої свободи, аби стати рабами "мурашника"? Цього ми не знаємо. Можливо, процес об'єднання в спільноти був викликаний необхідністю давати відсіч іншим істотам або боротися зі стихіями, але якщо це й допомагало, за таку допомогу приходилось платити занадто дорого. Землянам менш за все доступні дозвілля та радощі життя. У великих мурашниках, особливо в "Геометричному мурашнику", лихоманкова діяльність розпочинається зі світанням і не стихає до глупої ночі. Якщо б така діяльність була викликана необхідністю, це було б ще зрозумілим, але земляни настільки обмежені, настільки подавлені власними інстинктами, що продовжують метушитися й щось виробляти за відсутності будь-якої потреби. Не раз і не два я спостерігав, як в коморах "людського мурашника", захарастивши усі проходи, скупчувались величезні припаси певних речей. І тим не менше де-небудь поряд інша група землян продовжувала виробляти точно такі саме речі.

Майже відсутні відомості про розділення землян на касти. Встановлено, що деякі з цих тварин обробляють ґрунт і виробляють основну масу продуктів харчування, інші виготовляють штучну епідерму або будують гнізда, а треті, по-видимому, нічого не роблять, а лише швидко переміщуються по поверхні планети, їдять та злягаються.