Читати книгу - "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"

Жалість ,ю себе та різні печалі ма"

бабуся вважала за дуже шкідливу звичку. А відколи вона довідалася, що організм людини складається переважно з води, сльози для неї стали злочинним триньканням життєдайної рідини. Можливо, її оптимізм передався і нашим сусідам, бо в ті часи ми справді частенько зустрічали в коридорі найбільшого буркуна з нашого дому, пана поштаря Фріма, який, маючи високу температуру, аж розпливався від щастя, що він не зламав ногу, не схопив запалення легенів, а всього лишень — звичайнісінький грип!

Ще однією характерною рисою вдачі моєї мабабусі було те, що вона з великим завзяттям будь-що порола, перешивала, плела на спицях і крючком, і це б мені, зрештою, аж ніяк не вадило, якби того самого вона не вимагала й від мене. Цілими днями я висиджувала біля неї і з ритріщеними від подиву очима стежила, як вона накидає, скидає, додає і поєднує петлі, та я однаково і при стоп'ятдесятій спробі навчитися плести "прямі-зворотні" скидала зі спиці петлі на півкілометра, а другу — раз по раз скеровувала до власного ока. Курс плетіння крючком таїв у собі менше підводного каміння, можливо, тому і шкоди робила я менше, хоча проколений палець болів досить довго й загоївся аж весною. Зате вовну на клубок я намотувала так блискавично, що мабабуся не переставала дивуватися. Втім, мушу підкреслити, що подив її іще збільшився, коли вона почала плести на спицях і помітила, що в кожному клубку було щонайменше по сто вузликів, які я спритно робила, коли під час намотування рвалася нитка.

— Наука з неба не падає,— підбадьорювала мене мабабуся, посміхаючись, але їй явно полегшало, коли довгі зимові вечори разом з навчанням ручної роботи поминули, і я знову повернулася у двір до дітей.

Наш двір на Калінчаковій вулиці був вузький, довгий і кишів дітьми різного віку. Тієї весни, коли я відзначила свій десятий рік народження, в нашому будинку оселилася родина Кечкешовців, завдяки чому дітей побільшало на сім душ, разом з одним хлопцем, який відрізнявся від своїх братів і сестер тим, що мав чорні очі, кучеряве волосся, звали його Іво, і взагалі він не звертав на мене уваги. Першого ж дня я переграла його на всі кульки, тричі підставила йому ногу* горлала, аж захрипла, бігаючи за ним: "Іво, Іво — кухоль пива". Я добилася хіба того, що Іво Кечкещ крутив пальцем біля лоба, тільки-но помічав мене, а крадькома малював сердечка на дверях Ірени Герино-вої. Окрім Іво, Імре, Ігоря, Івиці, Інгріди, Івони та Ізабелли Кечкешовців у наш двір приходили Петер, Душан, Штефан і Феро Арвайовці, троє Крайчіровців, два Матейковці, два Гериновці та ін. Ми, власне, щовечора сходилися у дворі й аж донесхочу грали у "ва-риться-печеться", у "квача" і в "хованки".

У цьому місці слід згадати, що я найбільше вирізнялася у грі в хованки. Моєї винахідливої криївки не знайшла навіть пронозлива Ізабелла Кечкешова, і я клякла на смітнику ще й тоді, коли всім уже набридло мене шукати й усіх захопила нова гра. У свої одинадцять років я удосконалилася не лише в лазінні на електричні стовпи, а й навчилася далеко плювати, ба навіть ішлося до того, що я могла б очолити пашу ватагу, якби не було одного сонячного червневого дня, коли мій найбільший суперник Лойза Герин упав у каналізаційний колодязь, вибив собі передні зуби, заслуживши тим захоплення й повагу всіх дітей двору.

— Нехай мене грім поб'є, коли отой пацюк у каналі був не такий, як Бубліна,— хвастався Лойза Герин, хоч це була суща брехня, бо ж Бубліна — то пес, завбільшки з теля. Він у Арвайовців жер меблі, коли його забували нагодувати, й тому найбільший у світі пацюк не міг бути таким, як він.

Втім, я мовчала, бо Лойза Герин перевершував мене не лише тим, що впав у колодязь до пацюків, він удруге ходив до четвертого класу, не боявся вчителів, на Різдво підпалив ялинку, а ще — із заплющеним;! очима вистояв на проіржавілому риштаку на даху нашого будинку цілу годину! Єдиною втіхою в моєму становищі було те, що з порядної відстані я час від часу спостерігала, як завжди роздратована пані Кечкешова, розпалившись, забувала й гамселила у дворі не лише сімох своїх удатних паростків, а й Лойзу Герина.

Можливо, задля того, аби не заздрив.

Улітку ми лишались надворі до пізнього вечора, граючи у "викуп". Пригадую, ще в липні гра мала цілком ліричний характер і на запитання, що зробимо з провинним, заставу якого я тримаю в руці,— ми звичайно пропонували: нехай тричі оббіжить цвинтар, нехай викличе дух старого Матейка або сходить до корчми І закричить біля шинквасу: "Ходіть спати, пияки!"

Згодом, мабуть, під згубним впливом виснажливої спеки, ми почали частувати одним, двома, трьома ляпасами, одним, двома або трьома стусанами, тож за якихось півгодини після початку гри вже товкли одне одного куди попало, аж доки з дому вибігав хтось із батьків, відраховував кілька дітей і, не дозволивши ніякісіньких виправдовувань, гнав їх до ліжка. Внаслідок такої практики часом траплялося, що хтось із дітей Арвайових спав у Кечкешів, бо геть замучена пані Кечкешова, хоч і гнала додому зграйку дітей, ніколи не мала стільки часу й сили, аби перевірити їхні імена.

Під осінь ми знову почали грати у "квача". Почасти для того, аби налагодити порушені грою у "викуп" стосунки поміж нами, а ще для того, аби зігрітися.

Я ходила до п'ятого класу разом з Душаном і Фе-ро Арвайовими, з Дежо Крайчіром та Іреною Герино-вою. Наш клан із п'яти осіб невдовзі став страховищем для всіх дівчаток з бантами, на яких ми нападали без жалю, де б вони не з'явилися, а їхніми пишними бантами прикрашали поручні на сходах нашого дому. Щоправда, за такі вчинки ми діставали записи до шкільних щоденників, але й це не пригнічувало нас. Я ще тоді одного дня на уроці географії одержала від незнайомого адресата таємною поштою записку з коротким освідченням у коханні: "Ти подобаєшся мені, бо ти як хлопець, та мені не подобається, що ти все-таки дівчина".

У грудні випав сніг. Івона, Ізабелла та Івиця занедужали на вітряну віспу, а Лойза Герин при всіх дітях у дворі назвав мене вишкребком, і то тільки за те, що я ненароком збила голову сніговикові, якого він виліпив!

— Він сказав, що я вишкребок і що багато собі дозволяю, бо ж маю таку стару маму, що вона не подужає вже бодай раз на день мене як слід випороти,— розповіла я мабабусі.

Мабабуся тільки й відповіла:

— Не зважай на них, нехай говорять, добре так, як воно є,— а потім з якоюсь незрозумілою гіркотою подивилася на портрет бідолашного татуся Шімона і ще трохи постояла мовчки, лише похитуючи головою. Щодо мене, то я спокійно собі вечеряла, бо ж анітрохи не мріяла про те, аби хтось постійно лупцював, повчав і при першій-ліпшій нагоді гримав на мене, як це з великою охотою робила більшість батьків дітей нашого дому.

Хоч моя мабабуся не вміла грати в карти, не їздила на мотоциклі й нікого не витягала з каналізаційного колодязя, де повно здоровезних пацюків, я однаково не заздрила Лойзі. Бо на власні очі бачила, як його батько ганявся за їхньою мамою навколо столу з ножем у руці й горлав на цілий двір, що він із них усіх котлету зробить. Тож я поняття не мала, чому мабабуся так довго мовчить і вивчає портрет татуся Шімо-на, хоч це вона, до речі, робила завжди, коли її розгнівить єдиний син, або коли траплялася якась інша неприємність. І тому я запитала, що її гнітить. Мабабуся відповіла: її, власне, ніщо не пригнічує, тільки вона має сумнів, чи варто мені вірити в те, що я не маю нікого, хто б міг мене день у день як слід лупцювати.

— Надаю тобі під зад, коли твоя душа забажає,— лагідно запевнила вона, рішуче стукнувши ополоником об стіл. Я не мала певності, чи щоденне лупцювання буде достатнім доказом того, що я не вишкре-бок, але вирішила не спокушати долю запитаннями, принаймні доти, доки мабабуся тримає у руці ополоника. Зрештою, ми пішли мирно спати, але перед тим вона ще показала мені свою весільну фотографію.

Трохи згодом, коли я вже лежала в теплі й захистку її згорбленої спини, мабабуся заходилась згадувати всіх своїх дітей, ба навіть Імріха, який пропав безвісти на цілих чотири роки. Краще б вона його взагалі не згадувала, бо... Бо вранці наступного дня, ще не встигла я й очі протерти, відчинилися двері — й у всій своїй красі з'явився великий Імріх. І не тільки великий Імріх, але, як невдовзі з'ясувалося, і — хто б міг подумати! — його дружина! Тітка Еріка (як вона ласкаво дозволила мені себе називати), окрім того, що зовні була геть подібна до пісочного годинника, відзначалася ще й тим, що все в нашій квартирі міняла місцями, критикувала і бурчала навіть тоді, коли й великий Імріх уже починав дратуватися. Через місяць після її господарювання в нашій квартирі ми з мабабусею вже спали у коридорчику між ванною та кухнею на вузькій кушетці, де можна було зручно спати лише за умови, коли б я обернулася на зубо* чистку, а мабабуся на карловарський рогалик. Незрозумілим у всій цій ситуації було те, що маблбуся терхшія присутність тітки Еріки в нашій квартирі без жодного слова опору і кожну мою ідею — як знешкодити Імріха й тітку водночас — відкидала, заперечливо махнувши рукою.

— Я почекаю,— підкреслювала вона, коли великий Імріх зачиняв двері і з кімнати до нас линув голое тітки Еріки — уривчастий і одноманітний, мов кулеметна черга.

Я не бачила жодної розумної підстави, чому ми мали чекати, і щовечора, засинаючи за мабабусиною спиною, присягалася, що видряпаю тітці Еріці очі, коли вона ще бодай раз наважиться гарикнути на мабабусю лише за те, що вона мені перед вечерею відрізала шмат хліба.

— Я ж не повинна її годувати! Чи, може, повинна?— огризнулась тітка Еріка, коли великий Імріх зауважив їй, аби не лаялася за кожен шмат хліба, а мабабуся уперше підвела голову і сказала:

— Ви не повинні годувати ані її, ані мене. Ми жили тут без чужої допомоги й не померли, як бачите.

Як на мене, тітка Еріка була гірша за бабу-ягу, але мабабуся твердила, що в неї важкий характер і вона легко втрачала витримку. Мабабуся поділяла людей тільки на добрих або слабовольних, причому в другій категорії вона пізніше почала вирізняти людей із важким характером і людей із слабкими нервами. Мені, проте, втрачати витримку вона суворо заборонила, тож я мусила без виправдовувань терпіти тітчине безнастанне стеження — чи я не витираюся її рушником, чи не розчісуюсь її гребінцем, чи не користуюся її милом.