Читати книгу - "Лукреція, Шекспір Вільям"

— Мене спиняє все,
Та все це ніби морозець той пізній,
Що більше радості весні несе
І птахів більш побуджує до пісні.
За річ коштовну — муки терпим різні;
Мілизна, скеля, шторм, глибінь, пірат —
Купця, що скарб везе, страшать підряд".

Ступає до дверей тієї спальні,
Де сховано його жаданий рай,
Таять від нього засуви недальні
Те, що шукає, збуджений украй.
Блюзнить, ламаючи людський звичай,
Здобути втіху прагне і — тож треба! —
Благає помогти грішити — небо.

Та посеред даремних молитов,
Що в них правічну силу чваньковитий
Молив сприяти в замірах і знов,
Коли здобуде втіху, все прикрити, —
Враз стрепенувся: "Я ж іду грішити!
Цього не любить той, кого молю,
Тож як на просьбу зглянеться мою?

Любов, удача — ви боги для мене!
Тож волю я рішучістю зміцнив:
Думки — це діло, як воно здійсненне;
Світліє гріх відпущенням гріхів;
Лід страху тане від вогню чуттів.
Небесне око — в хмарі, ніч негоди
Ганьбу сховає після насолоди".

Злочинець защіпку підняв; відтак
Коліном двері відчинить ще сміє.
Голубку сонну хоче взять хижак:
Підступністю і зрадою тут віє.
Геть, геть тікає той, хто бачить змія;
Та міцно спить вона і не здригне, —
Іще жало їй смертне не страшне.

І до кімнати крадеться гульвіса, —
Він бачить ще не зганьблену постіль.
Приховує Лукрецію завіса,
Палають очі — їх зрадливий хміль
Веде і серце на шляхи свавіль:
Його рукам звеліло не бариться
Відсунуть хмару — хай сяйне зірниця!

Як сяє сонця коло вогняне,
Порвавши хмар стягу, нам сліпить очі,
Ось так від неї світло йде ясне,
Ось так він мружиться в сіянні з ночі:
Те світло ллє вона в красі урочій, —
Заплющився — від світла й від ганьби
Не бачать очі, він стоїть сліпий!

О, їм в темниці меркнути б, злочинним,
Тоді б і лиха не змогли завдать;
Тоді б Лукреція із Коллатіном
Спізнала в чистім ложі благодать;
Та гляне знов і щастя вкраде тать —
Від злого погляду вона без сліду
Життя утратить, втіху, радість світу.

Під щічкою — білесенька рука,
В подушки поцілунок відібрала,
А та собі, розсерджена така,
Мов надвоє розпалась — втіхи мало!
Між двох узвиш голівка потопала;
І вся, мов цноти пам'ятник, лежить,
В очах поганих будить ненасить.

Видніє друга рученька солодка,
На зелені вкривала повиса,
Біліє, наче поміж трав стокротка;
На ній перлистий піт, немов роса.
Мов нагідок заплющилась краса,
Закриті очі в темноті дрімоти, —
Чекають дня, що зійде ясновродий.

Волосся злоте з диханням сплелось;
О примхо скромна! Скромносте примхлива!
Життя перемагає смерть, і ось
В житті сіяє тьмяно смерть жадлива;
Ховаються вві сні, й нема тут дива:
Не борються два вороги оті,
Бо в смерті є життя, а смерть — в житті!*

А перса! — кість слонова у прожилках,
Ніким не скорені ці світа два,
Ніхто не ніжився на їхніх схилках, —
Лише для мужа їх любов жива.
Ще більш Тарквінія це порива;
Як узурпатор, всупереч закону,
Він прагне владаря зіпхнути з трону.

Дивився він, і все він помічав,
Од шалу мучився — страждать покіль же?
Всього, що бачив, палко він жадав,
Жагу таїв, і з того лютий біль же.
Мов божество обожнював — ні, більше! —
Ту білість шкіри, ту блакить жилок,
І губ коралі, й шию, мов сніжок!

Як стане лев над жертвою своєю —
Здобуте м'ясо лють його м'якшить;
Тарквіній став над сплячою душею,
Неначе поглядом гамує хіть,
Що слабне; та чим довше він стоїть,
Тим очі, що було жагу зм'якшили,
Ще більш вогню йому вливають в жили.

Вони ж мов наймані злодійчуки,
Що здобич рвуть, лютують від горіння,
Мордують і ґвалтують залюбки,
Ні сліз дітей, ні матерів квиління
Не чують — чують тільки повеління, —
А серце бойову тривогу б'є
І в бій гарячий військо шле своє.

Від стуку серця промениться око,
Воно ж руці передає наказ;
Рука, що цінить честь таку високо,
Вчуває гордість і спадає враз
На груди, — тож сія, немов алмаз,
Столиця у блакитних жил мережі, —
І вмить поблідли ті округлі вежі.

Це ж кров із них втікає в той покій,
Де володарка їхня спить ізночі, —
Про ту облогу повідомить їй,
І криком груди сповнити жіночі:
Вона від здивування мружить очі,
Щоб осягнуть біди своєї глиб, —
Її палючий сліпить смолоскип.

Тож серед ночі, застогнавши глухо,
Прокинулась від сну й страху також,
Гадає — вгледіла страшного духа,
Чий вигляд кидає її у дрож;
О лютий страх! Та бачить знов його ж,
Зловісний образ, привид той бентежний,
Що наганяє страх уже справдешній.

Вона в тенетах тисячі страхів
Тремтить, мов занімілий птах підтятий;
Не сміє й глянути; замиготів
Перед очима гурт примар строкатий:
Це може розум хворий витворяти;
Мелькають світло й тіні їй в очах,
Заплющиться — бере ще більший страх.

Його рука — на грудях в неї й досі, —
Таран, щоб ніжну зруйнувать стіну!
І серце — житель міста, що в облозі, —
Уже дістало рану не одну,
Та б'ється, й дрож у руку йде міцну
Це будить шал і тлумить жаль геть-чисто, —
Він проривається в солодке місто.

Спочатку зве язик, немов сурма, —
Хай ворог піде на переговори;
З постелі білої бліда сама
Відповідає — кидає докори, —
Мовчить Тарквіній, владний і суворий;
Вона ж питає, молячи його:
Чому їй чинить зло? Пощо? Чого?

А він: "Від щік твоїх, і снігу, й жару
Бліда лілея блідне знов і знов,
Шаріється ще більш троянда яра, —
Хай скажуть барви про мою любов;
Тож їх вина, що хочу без відмов
Здобуть фортецю і тебе здобути, —
Тебе ж твій погляд і призвів до скрути.

Тому благаю — не кляни мене,
Краса тебе до пастки заманила;
Скорися й задоволення земне
Даруй мені, бо над життя ти мила,
Тож я прийшов, моя зростає сила;
Жага від нарікань твоїх згаса, —
Та будить знов її твоя краса.

Я знаю, що пізніш мене зустріне,
Я бачу, колючки — це захист руж,
Для меду захист — це жало бджолине, —
Та що з цих порівнянь? Я рвусь чимдуж!
Порад і найщиріших не збагну ж:
Краса пробуджує жагу бездонну,
Яка не зна обов'язку й закону.

Я в глибині душі збагнув, осяг,
Що зло, ганьбу і жалість викликаю;
Але жаданню що заступить шлях,
Коли ж бо мчить, збезуміле до краю?
Зневагу й ворожнечу — так! — пізнаю,
Заплачу й каяття мене поб'є,
Одначе рвусь безчестя взять своє".

Сказав і меч здійняв над головою, —
Так сокіл хижий в небесах висить,
Лякає долі пташку тінню злою,
Хай злине — дзьоб кривий її вразить:
Так під мечем Лукреція лежить,
А він, як сокіл дзвоником ту птаху,
Пригнічує невинну, повну жаху.

"В цю ніч, Лукреціе, моєю стань,
Якщо перечиш — сила допоможе,
А ні — то замордую без вагань,
Уб'ю раба й звалю тобі на ложе,
І згинеш, згубиш честь, помреш негоже;
В тім, що застав з рабом тебе, жону,
І вас убив на ліжку, — присягну.

Переживе тебе твій муж-бідаха,
Щоб кожен погляд жалив, мов стріла;
На весь твій рід впаде страшна зневага,
Дітей оберне в байстрюків хула;
Про тебе, що ганьби їм завдала,
І про твій гріх пісні складуть піїти,
Щоб їх в усі часи вивчали діти.

Скорися — буду другом я тобі;
Вина таємна — то не гріх навіки;
А трошки зла для блага, далебі,
Не вадить праву і меті великій.*
Трутизна, що домішуєм у ліки,
Їх очищає, змінюючи суть,
І ліки повне зцілення несуть.

Заради мужа і дітей заради
Мені віддайся: здумай, що їх жде,
І не лишай їм, наче скарб заклятий,
Ганьбу, що з них ніколи не спаде,
Що гірш за рабство і страшніш за те
Каліцтво вроджене... Все зваж, як треба:
То — гріх природи, це — твоя ганеба".

Зловісно глянув, наче василіск,
Здригнувся раптом, змовк і ледь трясеться;
Вона, той чистоти сяйливий блиск,
На білу схожа лань, що в кігтях б'ється,
В пустелі беззаконня не здається, —
Хижак не чує тих благань, мовчить
І слухає свою лиш ненасить.

Коли зловісна хмара, як заслона,
Закриє світ і гори сповива,
Ласкавий вихор із земного лона
Здіймається і тучі розрива,
Щоб злива не линула громова, —
Так голос ніжний стримав хіть квапливу,
Адже й Плутон скоривсь Орфея співу.*

Але це тільки виграшки кота,
І поки миша в лапах важко дише,
Вирують в ньому пристрасті, й зроста
Від жертви лютих мук бажання хиже, —
Хай вухо чуйне, серце ж бо глухіше:
Від сліз стає жорстокою жага,
Хоч дощ і мармур краплями змага.

Вдивляється благальними очима
В жорстокі риси грізного лиця;
І ллється мова скромна, ледь вловима,
Зітханням пересипані слівця,
І рветься нитка думки без кінця.
І речення стихають рятівничі,
Тому вона повторює їх двічі.

Його благає, молить всім святим,
Юпітером і дружбою своєю,
Любов'ю мужа і плачем своїм,
Людським законом, шаною, душею,
І лицарством, і небом, та землею,
Аби вернувся він у свій покій,
Скорившись честі — не жазі гидкій

І каже: "Чом же за гостинність щиру
Невдячністю відповідаєш нам?
І джерела, з якого пив допіру,
Не каламуть, — хай буде чисто там;
І лук відкинь, себе ти не заплям;
Мисливцеві стріляти не годиться,
Як оленятком ходить олениця.

Мій муж — твій друг! Так пожалій мене;
Ти — можновладний, не робись тираном;
Мене, слабку, хай сіть твоя мине;
Ти — чесний, не бери мене обманом.
Тебе прогнати хочу я зітханням:
Який би муж стогнання жінки зніс?
Прислухайсь до моїх благань і сліз!

Вони, як буйні океанські хвилі,
В твоє скелясте серце б'ють і б'ють,
Його зм'якшити прагнуть срібнокрилі,
Бо хвилі навіть камінь перетруть.
Хоч кам'янішим каменя не будь —
Тоді б мене тобі зробилось шкода:
Бо жаль в залізні прослизне ворота!

Зустріла, як Тарквінія, тебе, —
Чому ж ти образ царський вкрив ганьбою?
Я скаржусь небу — небо не сліпе, —
Ти честь свою плямиш перед собою.
Не той ти, ким здаєшся, і порою
Не тим здаєшся, ким насправді є, —
Царевичем. Шануй ім'я своє.

Якщо ти сієш зерна зла й огуди,
Які пороки розцвітуть в краю?
Як нині чиниш злочини, що буде,
Коли ти владу утвердиш свою?
І наймізернішому холую
Злочинство щонайменше не минеться,
А царський гріх в народі озоветься.

Тебе любити будуть через страх,
Незлих царів бояться із любові:
Тож прирівняєшся до тих плутяг,
Що беззаконня виправдать готові,
Та краще їх не знати ватажкові,
Царі — це школа, це найкращі з книг,
Щоб ми, підданці, вчилися по них.

Чи будеш вчити хтивості у школі,
В якій уроком стане лиш ганьба?
Чи будеш дзеркалом, в якім доволі
Правдиво відіб'ється злість тупа?
Невже замінить честь тобі — хвальба?
Підтримуєш розпусту замість слави
І добре ймення сам ганьбиш, неправий?

Якщо ти владу маєш, чом не зміг
Здолати в серці хтивість ту безкраю?
Меч не на те, щоб кривдити усіх,
А щоб розбити впень злодійську зграю.
Який же з тебе, принце, щит для краю,
Як скаже гріх: це ти його затяг,
Ти, ти, учитель — на гріховний шлях!

Якби вчинив хтось інший цю мерзоту,
Яким би гнівом ти тоді горів?
Не часто люди бачать власну шкоду;
Не помічаємо й своїх гріхів,
Хоч брата кожен за таке б убив!
О, скільки той в собі ганьби ховає,
Хто злочинів своїх не добачає!

До тебе руки зводжу я в мольбі:
Не піддавайся хтивості хапливій!
Благаю — велич поверни собі,
Відкинь думки негідні та зрадливі,
Що родяться в палких чуттів напливі,
З очей прогнавши марево мутне,
Збагни себе і пожалій мене!"

"Та годі! — каже він.