Читати книгу - "Безглузді запитання, Шеклі Роберт"

Його очі глибоко запали, обличчя стало жовте й зморщилося. На ньому виразно проступали ознаки близької смерті.

— Ходімо, — сказав Лінгман. Він не хотів втрачати часу. Власне, йому вже не було чого втрачати.

Вдягнувши скафандри, вони крокували вузькою стежиною.

— Трохи повільніше, — попросив Лінгман.

— Гаразд, — погодився Моран.

Вони пліч-о-пліч пересувалися планетою, несхожою на всі інші планети, яка оберталася навколо зірки, несхожої на всі інші зірки.

— Сюди, — вказав Моран. — Легенди казали правду. Стежка привела їх до кам'яних сходів, що вели до внутрішнього дворика. Там стояв Відповідач!

Для них Відповідач мав вигляд білого екрана у стіні. На їхню думку, він був дуже простий.

Лінгман стиснув руки, щоб вони менше тремтіли. Це була кульмінація всього його життя, роботи, пошуків фінансування, переконань, аналізу легенд...

— Пам'ятай, — сказав він Моранові, — ми, напевно, будемо шоковані. Істина, ймовірно, виявиться несхожою на те, що ми уявляли.

— Я готовий! — захоплено вигукнув Моран.

— Чудово. Відповідачу, — звернувся Лінгман високим слабким голосом, — скажи нам, що таке життя?

У їхніх головах залунав голос.

— Питання не має сенсу. Під "життям" Запитувач має на увазі часткове явище, з'ясовне лише з погляду цілого.

— Частиною якого цілого є життя? — запитав Лінгман. —Дане запитання в його нинішній формі не має

відповіді. Запитувач, як і раніше, розглядає життя з суб'єктивної, упередженої точки зору.

-То дай відповідь з власної точки зору, — сказав Моран.

— Відповідач може тільки відповідати на запитання, —сумно промовив Відповідач, згадуючи про обмеження, запроваджені його творцями.

Запала тиша.

— Чи, правда, що Всесвіт розширюється? — запитав Моран.

-Термін "розширюється" в даній ситуації застосувати не можна. Всесвіт, як його сприймає Запитувач, — ілюзорна концепція.

-Ти можеш нам сказати хоч що-небудь? — запитав Морган.

— Я можу відповісти на будь-яке правильно сформульоване запитання стосовно природи речей.

Фізик та біолог перезирнулися.

— Здається, я розумію, що він має на увазі, — сумно промовив Лінгман. — Наші основні припущення хибні. Всі до єдиного.

— Це неможливо! — заперечив Моран. — Фізика, біологія...

-Часткові істини, — безмежно втомленим голосом зауважив Лінгман. — Принаймні ми з'ясували, що наші висновки стосовно явищ, які ми можемо спостерігати, є помилковими.

— А правило найпростішого припущення?

— Це лише теорія.

— Але життя, він може відповісти, що таке життя?

— Поглянь на цю справу з іншого боку, — задумливо промовив Лінгман. — Припустимо, ти запитуєш: "Чому я народився під сузір'ям Скорпіона при проходженні через Сатурн? " Я не зможу відповісти на твоє питання з погляду зодіаку, тому що зодіак тут зовсім ні до чого.

— Я зрозумів, — повільно вимовив Моран. — Він не в змозі відповісти на наші запитання, оперуючи нашими поняттями й припущеннями.

— Гадаю, саме так. Він обмежений коректно поставленими запитаннями, а ці запитання вимагають знань, яких ми не маємо.

— Отже, ми навіть не зможемо вірно сформулювати запитання? — обурився Моран. — Не вірю. Повинні ж ми знати хоч основні істини. — Він повернувся до Відповідача і запитав. — Що таке смерть?

— Я не можу пояснити антропоморфізм.

— Смерть — це антропоморфізм! — вигукнув Моран, і Лінгман швидко обернувся. — Нарешті ми хоч трохи зрушили з місця.

— Чи реальні антропоморфізми?

— Антропоморфізми можна класифікувати умовно як А — хибні істини або в — часткові істини з погляду часткової ситуації.

— Що можна сказати в цьому випадку? — І те, й інше.

Нічого конкретнішого вони не домоглися. Моран не міг витягнути з Відповідача нічого більшого. Минали години, але істина вислизала їм з рук все далі й далі.

— Можна збожеволіти, — не витримав Моран. — Перед нами розгадки усіх таємниць Всесвіту, але вони відкриються лише за умови, що ми поставимо правильне запитання. Але звідки ми можемо знати правильні запитання?!

Лінгман сів на землю, прихилився до кам'яної стіни й заплющив очі.

— Дикуни — от хто ми з вами, — продовжував Моран нервово походжаючи з боку в бік перед Відповідачем. — Уявіть собі бушмена, який приходить до фізика й питає його, чому не можна пустити стрілу в Сонце. Вчений може пояснити це лише своїми поняттями. Що при цьому трапиться?

— Вчений навіть не буде намагатися, — ледь чутно промовив Лінгман. — Він одразу зрозуміє марність пояснення.

— Гаразд, — сказав Моран нетерпляче. — Як ви можете пояснити бушменові обертання Землі? Або, наприклад, як пояснити йому принцип відносності, не поступившись при цьому науковою точністю?

Очі Лінгмана були заплющені, він не відповів.

— Ми — бушмени. Ні! Мабуть розрив значно більший. Скажімо, хробак і надлюдина. Хробак бажає дізнатися про природу гною і чому його так багато. От вам і Відповідач.

— Може вже підемо, сер? — запитав Моран. Пальці Лінгмана були стиснуті, очі заплющені, щоки запали.

— Сер! Сер! — легенько потряс його Моран. Відповідач знав, що це не відповідь.

Самотній на своїй планеті, не великій і не малій, а саме такого розміру, як треба — Відповідач чекав. Він не міг допомогти людям, які приходили до нього, тому що навіть Відповідач має певні обмеження.

Всесвіт? Життя? Смерть? Багрянець? Вісімнадцять?

Часткові істини, напівістини, крихітні часточки великого Запитання.

У вічній самотності Відповідач бурмоче сам до себе правильні запитання, які ніхто не може зрозуміти.

Запитання, які ніхто ніколи не поставить, адже відповідач пам'ятає те, що його Творці знали, але забули.

А для того, щоб правильно поставити запитання, завжди треба знати майже всю відповідь.