Читати книгу - "Жінка без батьківщини, Чівер Джон"

Місіс Стеббінз померла минулого року, то я собі надумав трохи подивитися світу.

Здавалося, національний прапор із зорями та смугами майорів у нього над головою, створюючи довкола неї німб. Енн раптом подумала, що в Америці вже жовкне листя.

— Де ви вже встигли побувати? — запитала вона.

— Уявіть собі, я й сам не знаю! В туристичному агентстві, в Каліфорнії, для мене розробили маршрут і сказали, що я буду подорожувати з групою американців. А вийшли у відкрите море і з'ясувалося, що я подорожую один. Ніколи більше так не поїду! Іноді цілими днями не чуєш, аби хто-небудь пристойно говорив по-американськи. А часом сиджу в номері і сам з собою розмовляю, просто щоб почути рідну мову. Одного разу поїхав з Франкфурта в Мюнхен, і уявляєте — жодна душа в автобусі не говорить англійською! В автобусі до Інсбрука — те саме. В автобусі до Венеції теж ніхто й слова не говорив по-англійськи, аж поки в Кортіні не сіла група американців. Однак на готелі нічого скаржитися. Там, як правило, хтось та говорить англійською, і мені траплялися непогані готелі.

Сивий американець, який сидів на табуреті у римському підвальчику, здавалося, реабілітував в очах Енн її країну. Він аж сяяв скромністю і порядністю. Радіо в барі було настроєне на хвилю станції американських військових сил у Вероні.

— Це "Зоряний пил", — сказав американець. — Та, я думаю, ви й так упізнали. Цю пісню написав мій приятель Хоугі Кармайкл. Лише за неї він щороку отримує шість чи сім тисяч доларів. Ми з ним приятелі. Я, правда, ніколи з ним не зустрічався, ми лише листуємося. Напевно, вам здається смішним, що я маю друга, з яким ніколи не бачився, але Хоугі — справжній друг.

Останні слова прозвучали для Енн, як музика. Порядок слів, їхня, здавалося б, парадоксальність та беззмістовність, ритміка мови,— все це знову нагадало батьківщину. Енн пригадала, як колись, ще дівчинкою, ходила в гості до своєї найкращої подруги повз купи тирси біля фабрики з виробництва дерев'яних ложок. Коли вона йшла увечері, то іноді доводилося чекати на залізничному переїзді, поки пройде товарний потяг. Спочатку було чути далекий гул, схожий на завивання вітру в печері, потім — залізний гуркіт і перестук коліс. Товарні вагони буквально пролітали повз неї. А написи на них зворушували, нагадували не так про обіцянку чогось дивовижного в кінці подорожі, як про неосяжні простори її землі; ніби самі штати — пшеничні, нафтові, вугільні, морські — пролітали повз неї, виблискуючи написами: "Південнотихоокеанська" (залізниця), "Балтимор і Огайо" (залізнична компанія), "Нікельовані" (реклама), "Нью-Йоркська центральна", "Велика Західна", "Рок-Айленд", "Санта Фе" (назви залізничних систем), "Лакаванна", "Пенсильванія", а далі — туктук-туктук і все.

— Не плачте, пані,— умовляв її Стеббінз. — Не плачте.

Все, годі! Пора додому. Тієї ж ночі вона вилетіла в Орлі, а звідти наступного вечора — до американського аеропорту Айдлуайлд. Енн тремтіла від хвилювання ще задовго до того, як побачила в ілюмінаторі землю. Вона летить додому, додому! У неї перехопило горло. Якими темними і прохолодними здаються води Атлантики після стількох років розлуки! Швидко промайнули ледь помітні острови з індіанськими назвами, ось і будинки Лонг-Айленда, ніби квадратні чарунки вафельниці,— навіть вони здалися їй прекрасними. Літак зробив коло над аеродромом і сів. Енн не терпілося одразу знайти закусочну в аеропорту і замовити бутерброд з беконом, листком салати і помідором. Міцно затиснувши в одній руці паризьку парасольку, а у другій — сієнську сумку, Енн стала чекати своєї черги на вихід з літака. Але вже на трапі, навіть не встигнувши ступити своїми римськими черевичками на рідну землю, вона почула, як механік, оглядаючи біля ангара літак, наспівує знайому пісню:

Волога Ізабелла Цілуватись не любила...

Не виходячи з аеропорту, Енн наступним же рейсом вилетіла назад в Орлі, таким чином знову приєднавшись до сотень і тисяч американців, які — то веселі, то сумні — бродять Європою, ніби народ, який не має батьківщини. Ось вони йдуть групою з тридцяти осіб однією з вулиць Інсбрука і зникають за рогом. Далі вони виходять на міст у Венеції, хвилина — і їх немає. Ось вони просять кетчуп у німецькому готелі-гастхаусі серед захмарених гір, а ось, одягнувши маски, глибоко пірнають у морські печери поблизу Порто Сан Стефано.

Осінь Енн провела в Парила. Потім бачили її в Кітцбюхелі. У Римі вона побувала на виставці коней, а у Сієні — на святі Паліо. Вона постійно в дорозі, і не було дня, щоб не марила бутербродом з беконом, листком салати і кружальцем помідора.