Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

патякати про «найбільшу трагедію ХХ століття» – розпад СРСР. Та чомусь скромно мовчить про те, що Росія посідає друге місце у світі за кількістю доларових мільярдерів після США.Але США будували свою капіталістичну мрію понад 240 років, а сучасна Росія зі створенням товстого прошарку мільярдерів упоралася за 30 років. Чомусь Путін скромно мовчить про два десятки своїх маєтків, включно з казковим палацом вартістю понад мільярд доларів США на березі Чорного моря. Хіба він віддасть усе це, аби опинитися в Радянському Союзі? А решта олігархів?

Звісно, що СРСР ніхто з них повертати не збирається. Та і неможливо це, як неможливо повернути води Стіксу назад. Ті, хто педалює тему Радянського Союзу, мають інші цілі, що залежать від того, на народи яких країн розрахована пропаганда. У книзі ми поговоримо про це.

Але одне констатувати можна: СРСР досі не лише живе «в умах і душах» частини нашого суспільства, але й проростає далі. І труп «вождя світового пролетаріату» усе ще лежить на Червоній площі Москви у гробниці, яка є копією Пергамського вівтаря, відомого як «Вівтар Сатани». І час від часу чується напівзабута пісня «И Ленин такой молодой, и юный Октябрь впереди».

Тому я взявся за створення цієї книжки. Для тих, хто не жив у Радянському Союзі, вона розповість про таємну його історію, яку комуністи ховали від народу й продовжують це робити. Щоб не лише про «пломбір по 20 копійок» знали ті, хто зараз у віці Ісуса Христа. Щоб ті, хто народився в СРСР, згадали не лише про «ковбасу по 2.20», а може, й дізналися те, чого раніше не знали.

Книжка висвітлить справді потаємні сторінки історії СРСР, закцентує увагу на вузлових її моментах, іноді жертвуючи хронологією. Бо якщо писати так, як це роблять професійні історики, знадобиться кільканадцять томів. Натомість я покажу вам справжнє, реальне єство того монстра, що його називають «совком». Я розгляну всі основні міфи, на яких трималася ця держава. Чимало із прочитаного вас шокує.

Поговоримо і про «безкоштовні квартири», обіцяю. І про рецепт ковбаси по два рублі двадцять копійок. І про страшну ціну отого «смачного пломбіру».

Тож дозвольте почати розповідь про країну, яку цивілізований світ називав «Імперією зла», і вибачайте, якщо доведеться вдаватися у деталі, котрі відомі старшим людям: для молоді прізвища Свердлова, Дибенка, Ягоди або Стаханова уже мало що говорять, доведеться уточнювати. Пробачте, якщо зупинятимуся на порівняно дрібних деталях – як казав знаменитий сищик Шерлок Голмс, немає нічого важливішого за деталі. А робота історика дуже схожа на роботу детектива. Гарний детектив завжди йде за фактами.

Історик, який факти ігнорує і йде туди, куди замовили політики, подібний не на Шерлока Голмса, комісара Мегре, міс Марпл, а на безграмотного слідчого НКВС з пудовими кулачиськами і кованими чоботями.

Як казав перший у світі космонавт: «Поїхали».

Але попереджаю: людям зі слабкими нервами, дітям і вагітним жінкам треба бути обережними – буде страшно й дуже часто – гидко.

ГЛАВА ПЕРША

ПРО «ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ», СКЛАДИ З ГОРІЛКОЮ ТА ВМІСТ ГОЛІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ФАНАТИКІВ

Почнемо ми не з 30 грудня 1922 року, коли, за офіційною (і, звичайно ж, брехливою) версією, було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ми почнемо з 7 листопада (25 жовтня за юліанським літочисленням) 1917 року, коли до Неви увійшов крейсер «Аврора» й пальнув із гармати, що послугувало сигналом для штурму Зимового палацу загонами революційних солдатів, матросів та червоногвардійців.

Керував штурмом Військово-революційний комітет Петрограда на чолі з більшовиками Володимиром Леніним і Львом Троцьким. Після жорстокої перестрілки, під зливою кулеметного вогню червоногвардійці увірвалися до палацу й заарештували Тимчасовий уряд, що там засідав. Його голова – есер Федір Керенський, перевдягнувшись у плаття сестри милосердя, утік на машині англійського посольства. Так відбулася Велика Жовтнева Соціалістична революція. Так було встановлено диктатуру пролетаріату, що її очолював перший народний уряд, сформований з більшовиків та лівих есерів. Саме більшовики користувалися широкою підтримкою народних мас, кому ж як не їм було вести ці маси у світле майбутнє комунізму.

Так і пишуть (тут і далі у відповідних випадках переклад з російської наш, – П. П.): «Жовтневі події були ретельно спланованою більшовицької акцією, успіх  якої визначили підтримка значної частини народу, бездіяльність Тимчасового уряду, нездатність меншовиків і правих есерів запропонувати реальну альтернативу більшовизму» [1].

І Ленін ті народно-пролетарські маси повів. Тому його й назвали «вождем світового пролетаріату». Ленін до нестями любив пролетаріат, а пролетаріат відповідав йому взаємністю і носив на руках. У загальних рисах таким є міф, що його закладали в голови радянським людям.

І усе це брехня.

По-перше, Військово-революційний комітет очолював не Ленін і не Троцький, а – лівий есер Павло Лазимир. Про цього молоденького 26-річного тупого, але напрочуд радикально налаштованого фельдшера пересічна радянська людина взагалі нічого не чула. Реально керував заколотом товариш Троцький, а Лазимир слугував лише ширмою, прикриттям. Товариші більшовики були упевнені в перемозі, але про всяк випадок готували цапа-відбувайла. Мораль у них була така – революційна. Пізніше Лазимира приймуть у більшовики й відправлять подалі від центральної влади – завойовувати Україну, де він відзначиться масовими грабунками місцевого населення, а потім згине. Офіційно – помер від тифу. У більшовиків, як ми побачимо далі, свідки їхніх злочинів довго не жили.

По-друге, жодного запеклого бою під зливою куль не було. Натовп, що його показано у знаменитому фільмі Сергія Ейзенштейна «Жовтень», насправді виглядав значно скромнішим. А штурм пізніше просто вигадали.

Коли правда відкрилася, пропагандисти почали пояснювати, що Ейзенштейн мав право на вимисел. «Я художник, я так бачу». Проте не забуваймо, що свій фільм Сергій Михайлович знімав не за власним бажанням чи творчим поривом, а за дорученням більшовицького уряду. І якби він знімав так, як сам бачив, а не як бачив товариш Сталін – він би не Сталінські премії отримував, а творчі відрядження на копання Біломорканалу.

У реальності Тимчасовий уряд просто не мав сил захищатися – він міг розраховувати лише на кілька десятків юнкерів (курсантів військових училищ) та частину 2-ї роти 1-го ударного жіночого батальйону. Під спритними перами комуністичних істориків 137 жінок перетворилися на цілий батальйон.