Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Тепер мама говорить спокійніше. І не обриває тата, коли той наважується вставити слово.

— Він не такий уже в нас і зіпсований, — каже несміливо тато. — Хто не був хлопцем… (Юрко готовий цілувать зараз тата!) А щодо того, що тобі з ними двома важко, тут ти, Соню, маєш рацію, тут треба щось придумати…

— От подумай ще ти, — відповідає мама. — Бо в мене вже голова обертом іде.

— А що, як я заберу його із собою? — весело тато. — На літні канікули.

Від несподіванки Юрко аж завмирає. Тепер слово за мамою: як вона скаже, так воно й буде.

— Забирай хоч і зараз, — втомлено мама. — В мене немає вже сил…

«Гур-р-ра!» — кричить Юрко подумки. Молотить ногами ковдру, аж та злітає в повітря. І потім довго не може заснути: думає про майбутню поїздку.

Хоч до від’їзду в «поле» лишався ще місяць, Юрко став збиратися в дорогу наступного ж дня.

… Вдвох із татом вони складали список: що треба придбати Юркові. Так з’явився рюкзак (Юрко його як надів, то й ходив, поки мама не покликала вечеряти), кеди, туристські черевики, штормівка, светр, вовняні шкарпетки, біла кепочка з сонцезахисним козирком, темні окуляри від яскравого південного сонця і складаний ніж. Великий, мисливський, за п’ять карбованців, у спеціальних піхвах, щоб можна було чіпляти до ременя. Юрко хотів хоч раз сходити з ним у школу, так не дозволила мама.

А потім — геологічний молоток.

Тато приніс його увечері, коли повернувся з роботи. Показав якийсь довгий предмет, загорнутий у цупкий жовтий папір.

— А вгадай, що це таке?

Серце Юркове так і тьохнуло:

— Молоток?!

— Ти диви, вгадав! — удав із себе розчарованого тато. — Ну, твоє щастя — бери!

Юрко ухопив дорогоцінний пакунок, став поспіхом розв’язувати шпагат.

Спершу появилася ручка: довга, старанно вистругана, вона сама вкладалася в долоню. А тоді прямо в душу Юркову відполірованим білим металом сяйнув молоток. Геологічний. Справжнісінький. Замовлений татом спеціально для нього! З довгим розплющеним дзьобом, гострим, як долото, з міцним обушком.

— Ну, як?

Очі татові сяють не меншою втіхою, аніж у сина.

— Сила! — говорить Юрко, розмахуючи молотком. — Можна, я з ним вийду у двір?..

І, нарешті, настав день, коли вони мали летіти в Казахстан.

Хоч мама поставила будильник рівно на п’яту, Юрко майже не спав: боявся запізнитися. Схоплювався кілька разів протягом ночі, вдивлявся в стрілки: йому здавалося» що годинник раптом узяв та й зупинився. Або не задзвонить. Врешті не витримав. Підійшов до дверей, відчинив, тихенько покликав:

— Тату!.. Та…

Тато заворушився, звів сонну голову:

— Чого тобі, Юро?

— Уже, мабуть, пора…

Тато став позіхати. Він завжди перед тим, як устати, отак позіхав: довго, голосно й смачно. Мама щоразу сердилася:

— Та замовкни — сусідів побудиш!

Сьогодні, однак, не сказала нічого: мабуть, тому, що вони від’їжджали.

Потім вони снідали, а два рюкзаки, набехкані, стояли вже посеред кімнати: більший — татів, менший — Юрків, і Юрко весь час мацав ніж: чи висить, чи не одірвався, а мама наказувала:

— Ти ж, Юро, гляди мені, бережися… Та слухайся тата… А ти не пускай його самого в гори, — це вже татові. Та пишіть частіше. Ми з Оленкою за вами скучатимем…

В мами підозріло блищать очі, і Юркові теж пощипує в носі. Але він — мужчина, то лише супиться.

— Їж, Юро, їж, — каже мама ласкаво. — Рушники не забули?

— Ні, — каже тато. — У рюкзаці.

— А бритву?

Татова виделка повисає в повітрі.

— Я так і знала! Що б ви робили без мене?

Врешті й бритва лягає у татів рюкзак. І їм треба прощатися.

— Ну, — каже тато.

Мама, зітхнувши, обіймає його, цілує якось аж сердито.

— Востаннє, — каже вона. — Востаннє ти їдеш у те прокляте «поле»! Або ми, або твоя геологія!

Тато зблимує світлими віями і не каже нічого: ця фраза мамина лунає щороку, як тільки тато вирушає в дорогу.

Потім мама цілує Юрка:

— Гляди: будь у мене розумним хлопцем.

Юрко ще більш морщиться, щоб не розплакатися: йому зараз дуже жалко маму. Мама зараз така самотня, совість так мучить Юрка, що він обіймає її за шию й шепоче на вухо:

— Ма, що тобі привезти?

— Приїжджай сам здоровий, — всміхається мама крізь сльози.

Вони беруть рюкзаки, і мама вже вкотре жахається:

— Боже, які страшні! Ви ж собі хребти поламаєте!

— Не поламаємо! — відповідає за себе й за тата Юрко.

Таксі вже чекає на них — світить червоним вогником. Юрко сідає попереду, біля шофера, він чекає, що водій почне розпитувати, куди вони їдуть, але той мовчки веде машину, і Юрко розчарований. Одвертається, ображений, до віконця, дивиться на сонні будинки, що проносяться мимо, думає про далекий Казахстан, який чекає на нього.

— Тату, а гадюки там є?

— Повнісінько, — всміхається тато.

Юрко задоволений. «От! — поглядає він скоса на шофера. — Чуєш, куди ми летимо!»

Аеропорт зустрічає їх напівсонною тишею: ще рано. Зрідка загуде літак, та одразу ж і затихне. Однак величезна споруда із скла та бетону повна людей: одні куняють на лавках, інші розмовляють тихенько, а більш нетерплячі не відходять од табло, на яких світяться цифри. Юрко із татом пройшли досередини, поскидали рюкзаки.

— Зачекай, я довідаюся, де нас реєструватимуть, — каже тато і зникає у натовпі.

Юрко лишається з рюкзаками. Йому здається, що всі тільки на нього і дивляться. Він уже жалкує, що запакував до рюкзака молоток: треба було припнути до ременя. Він ревниво оглядається,