Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

Після Зубрицького і Шараневича, які сумлінно проаналізували відомі на той час джерела, праці, видані протягом двох наступних десятиріч, не внесли ніяких важливіших доповнень, а лише популяризували їхні досягнення. Це насамперед роботи С. Смирнова «Судьбы Червоной или Галицкой Руси до воссоединения ея c Польшей 1387 г.» (М., 1860), А. Бєльовського (Bielowski A. Krolewstwo Galicji (o starem ksiestwie Halickiem). — Biblioteka Ossolinskich, 1860, t. 1; Bielowski A. Halickowlodzimierskie ksiestwo. — Ibid., t. 4.), А. Левицького (Lewicki A. Ruthenische Teilfurstentumer. — In: Osterreichische Monarchie im Wort und Bild Galizien. Wien, 1894.).

Окремо від досліджень давнього минулого Галичини розвивалася історіографія Волині та Холмщини. У книжці С. Руссова «Волынские записки» (Спб., 1809) вперше поставлено питання про історію ранньосередньовічної Волині. Основні відомості про Волинську землю в давні часи опублікував М. Максимович у статті «Волынь» (Киевлянин, 1842). Про середньовічний період історії Волині і Холмщини розповідається в працях краєзнавців В. Комашка, Л. Перлштейна і М. Вербицького (Материалы для истории и этнографии края. — Волынския губернския ведомости, 1854), Ю. Т. Стецького (Stecki J. T. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym i archeologicznym. — Lwow, 1864.), П. Карашевича (Очерк православной церкви на Волыни. — Спб., 1867), А. Крушинського (Исторический очерк Вольши. — Житомир, 1867). Всі названі праці мали оглядово–популярний характер.

В 1880–1890 рр. вийшло у світ кілька монографій, де на основі критично розробленого історичного матеріалу подано загальний нарис минулого Волині і Забужжя в X–XIV ст. Зокрема, історії Холмщини була присвячена робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси» (Варшава, 1885). Автор для пояснення окремих історичних подій використав значний топографічний матеріал. Тоді ж вийшла у світ книга Л. Крижановського «Забужная Русь» (Спб., 1885).

Давню історію Волині розкрито в монографіях О. Андріяшева «Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст.» (Киев, 1887) та П. Іванова «Исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца XIV в.» (Одесса, 1895). В працях розглянуто географічне положення, внутрішнє становище Волині, викладено основні історичні події періоду.

І. Линниченко підготував ряд статей, присвячених спеціальним питанням, а також монографію «Черты из истории сословий Юго–Западной (Галицкой) Руси XIV–XV ст.» (М., 1894), в якій вперше проаналізовано соціальні відносини у Галицько–Волинському князівстві.

Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготованих П. М. Батюшковим збірниках «Холмская Русь» (Спб., 1887) та «Волынь» (Спб., 1888). Матеріали про Галичину й Волинь розглядалися певною мірою і в узагальнюючих працях з історії України. Спільним недоліком праць дворянських та буржуазних авторів з даного питання є тенденція зобразити процес розвитку українських земель відокремлено від розвитку всієї Русі; недостатній аналіз соціального розшарування населення Галичини і Волині; ігнорування соціально–економічних відносин як вирішального фактора в історичному процесі.

З возз’єднанням західних земель з Українською РСР в 1939 р. історію Галицько–Волинського князівства почали досліджувати радянські історики. Академік Б. Д. Греков підготував статтю «Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских областях» (Вестник АН СССР, 1940, № 11/12), а у своїй монографії «Крестьяне на Руси c древнейших времен до XVII в.» (М., 1952) приділив особливу увагу селянству західних земель. Професор В. І. Пічета виступив із статтею «Основные моменты в исторических судьбах народов Западной Украины и Западной Белоруссии» (Историк–марксист, 1939, № 5/6).

Спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Т. Пашуто (Очерки по истории Галицко–Волынской Руси. — М., 1950). У першій її частиш автор аналізує Галицько–Волинський літопис; у другій — описує історію Галицько–Волинських земель XIII ст., враховуючи соціально–економічні відносини, етапи феодальної боротьби і наслідки ординського поневолення. Особливо цінні зауваження автора про боротьбу князів за об’єднання краю та про місце Галицько–Волинського князівства в міжнародних відносинах.

Літературу з окремих питань подано в тексті розділів.

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ

Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько–Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати. Високий, вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським королівством. Галицько–волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.

В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320–х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо точних даних.

Західний кордон між Галицько–Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII–XIV ст. кордон між Галицько–Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно–східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15–30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямовувався на північний захід. На території Галицько–Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь). Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько–галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько–волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського[1].

Північна межа Галицько–Волинського князівства протягом сторіч змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі. До половини XII ст. Берестейщина належала до Турово–Пінського князівства. В цей період північна межа Волині проходила приблизно притокою Бугу, Володавкою і Верхньою Прип’яттю. Крайніми північними поселеннями Волині на захід від Бугу були Верещин, Столп’є, Комов, Угровськ, на схід — Кам’янець (Камінь–Каширський) [Іпат., с. 483, 490, 566, 577.]. Пізніше Берестейська земля увійшла до складу Волині і тоді північна межа Галицько–Волинського князівства пересунулася ще далі на північ, приблизно на річки Наров і Ясельду. Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ та Кам’янець (Литовський) [Іпат., с. 544, 608, 610,