Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Наші дракони вбивають нас 📚 - Українською

Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

285
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Наші дракони вбивають нас" автора Оля Зубарєва. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
річ – поховання, купка істот тужать над бездиханним тілом, лише тому, що так прийнято. Страх сковував груди кожного: колись і їхнє єство стане предметом лицемірних промов та сліз (треба встигнути привести себе у форму написати книгу внести благодійний внесок до фонду захисту вимираючих кенгуру треба ВСТИГНУТИ). Та цього разу інший страх цілував усіх, він був якийсь підсвідомий, непояснювальний. Можливо давалось в знаки, те що тіло було не лише бездиханне, а й безсердечне, хто зна… ГЛАВА 3

День напередодні

– Гелен, ану ворушись давай!

– Іду я, іду! Не кричи ти, віслюк!

– Хах, віслюк, ти диви, я бачу перебування у людському товаристві далось тобі у знаки… – гучний громоподібний регіт прокотився стінами моргу, познущавшись над їхньою білосніжною святістю. Клан, блідий, темноволосий з бордовим амбре юнак, із очима, що колються, та усмішкою, від якої стає моторошно, разом зі своєю напарницею на сьогодні, котру він усім своїм єством не переносив, опинилися в установі, останній на землі для мерців, не спроста.

– Ой, яка краса! – скрикнула Гелен, почавши вертіти у руках пончик, вкритий рожевою глазур’ю та різнобарвною присипкою.

Санітар Женя, обожнював такі: на смак було точнісінько як готувала його мама. Сьогодні через дзвінок чергової коханки, змушений був мчатися до дому, по дорозі заскочивши до магазину за дієтичним йогуртом для неї та пляшкою «Балтики» для себе. Слід лише уявити ту розпуку, що оповила його поки що слабий розум, коли він змушений був відірватися від такого ласого рожевого звабника та підняти телефон, аби уникнути чергового скандалу.

– Я тебе прошу, нічого не чіпай! Та поклади ж ти на місце! – та Гелен його не чула, з усіх сил намагаючись знайти застосування цій дивній та симпатичній знахідці. Начепивши на голову, як корону, трошки більше хвилини з радісними криками кружляли між колишніми учителями, лікарями, хабарниками, зрадниками, алкоголіками, поетами. Якби вона відображалась у дзеркалі, то побачила б, як чарівно розвивалися її білосніжне кучеряве волосся, до стегон. На жаль, дракони не можуть бачити себе і ця висока, струнка блакитноока красуня, предки якої були неаполітанцями не виняток. Як і усім драконам вік її людського втілення визначити було не можливо, очевидним було одне – воно було ідеальним.

Знайшовши не підходящим таку роль рожевого предмета, ім’я якому вона не знала, Гелен почала вертіти його на пальці і вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своїми останками чоловіка, якому було вже байдуже.

– Якби ми було вдома я б тебе спалив!

– Але ж ми не вдома! – весело заперечила Гелен.

– Ми на роботі, тому займайся справою!

– Ти злий…

– А ти дурна!

– Ось вона. Я знайшла її.

– Так, це вона, я відчуваю розряд на кінчиках пальців, – верхні кінцівки Клана засяяли неземним золотавим світлом, наче хтось зловив блискавку і змусив її витанцьовувати навколо долоні.

– Забирай. Чому стала, наче тебе до скелі прикували, чому б я, до речі, був від душі радий?

– У тебе немає душі. І чому я маю це робити?!

– Бо ти жінка, якщо можна так сказати, – єхидно промовив Клан, – я не бажаю бачити нашу Королеву голою.

– Ти правий… Гаразд.

Гелен скинула простирадло з мертвого тіла Уляни, ставши навколішки, прошепотіла щось на латині і наділа покійниці на палець срібний перстень.

Накреслила тим, що й у Клана, світлом на кінчиках пальців зірку на лівій груді та різко встромила в її центр руку. Покопавшись декілька секунд у холодному вогкому середовищі, близь якого мала б ховатися душа, нарешті висмикнула руку і серце Уляни разом з нею.

– Врятуйте наш світ, молю, – поцілувавши у лоб, мовила Гелен, – Клан, досить роздивлятися земних дівчат, навіть у нашої Королеви усередині повно силікону, що тут говорити про інших.

– Якби міг – так би і залишився людиною…

– Ти не людина, Клане…

– Знаю…

І хоча рана на грудях миттю загоїлась, Клан непокоївся:

– Гадаєш не помітять?

– Хіба ці люди коли-небудь помічають щось, окрім себе…?

ГЛАВА 4

Це надвечір’я видалося нетипово живим та рум’яним: сонце, звісно, і досі залишалося для цього міста надмірною розкішшю, але небо сьогодні було по-юному рожевим, а повітря пахло по-весняному квітково. І хоча дане не можна віднести до пейзажу, який опанував душу Терези, все одно усмішка сковзнула по її обличчю, як тільки легкий вітерець торкався щік.

Вийшовши з сірої багатоповерхівки, яку вона відверто ненавиділа, через скупість та посередність тої, дівчина попрямувала до подруги. По дорозі клянучі бездарність архітектурного оформлення її кварталу, який був характерний усьому місту.

«Невже, ті, хто проектували ці будинки уявляли та допускали можливість людського життя у них? У цих холодних сірих однакових усюди стінах… Напевне, що ні! Вони унеможливлюють всілякий розвиток творчої особистості, заганяють її в убивчі рамки, не дозволяють виходити за межі уніфікованих норм. Лише шаленці могли планувати та мріяти про ідеальне суспільство рівних та однакових… Особистість від природи не може бути схожою на іншу, не може, н е м о ж е! Суспільство, яке відмовляється від творчо активних особистостей перетворюється на болото, покривається трясовиною рутини. Щоб убити вірус пасивності та смиренності потрібні покоління. І сучасність це доводить. Будинки… Сірі будинки… Якщо я на тому світі зустріну їхніх творців, я вб’ю їх ще раз. Здається хтось став занадто агресивним і цей хтось я… Але ж ці будинки жахливі, непродуктивні, це будинки – привиди…!»

Добрівши до маленького будиночку з червоною черепицею на околиці вона постукала у двері.

– Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючі кекси!

– Я не на довго… – не дослухавши подругу Олеся потягла її до себе в кімнату на горищі.

– Ти вся схудла, але я тебе зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!

– Знаєш чому я до тебе прийшла?

– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.

– Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися…

– Щось ти сьогодні надто сентиментальна…але мені все одно приємно. Як ти?

– Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моря…А як вона любила море… Скільки історії знала про нього…

– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!

– В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо… Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не пов’язані між собою історії,

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наші дракони вбивають нас"