Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Наші дракони вбивають нас 📚 - Українською

Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

285
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Наші дракони вбивають нас" автора Оля Зубарєва. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо…

– Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?

– Ні, мама якось поспіхом продала її будинок. Не маю жодного уявлення хто там нині живе. Я хотіла забрати деякі її речі на згадку, особливо її товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспіхом…

– Дивно…

– Ти не думала сама сходити до нових жильців, пояснити їм все, попросити забрати речі?

– Думала, але…

– Що але? Ми зараз же йдемо туди!

– Ти збожеволіла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому підвалі?»?

– Саме так! Але я не зрозуміла, навіщо нам порпатись в підвалі…?

– Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.

– Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.



Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.

– Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.

– Не я це все вигадала.

– Але ж ти хочеш цього, – з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.

Дівчата підійшли до потрібного будинку. Навколо нього ріс невеличкий сад. Вітер на подвір’ї хилитав гойдалку. Червоні гноми мали б з цікавістю виглядати з трави, але трави не було, і їм залишалося розгублено чекати літа.

– Ці дерева посадила вона… – з сумом підмітила Тереза. Олеся розуміючи, обійняла подругу.

– Гаразд, досить скиглити, – рішуче мовила Тереза, – я гадаю найбезпечніше буде влізти у заднє вікно, тоді ми відразу зможемо потрапити до підвалу.

– Я так і знала, що заходити через двері це не для тебе.

– Мені зараз буде важко пояснювати все господарям, до речі глянь: он вони.

Чоловік і жінка середніх років з респектабельним виглядом під ручку не спішно вийшли на двір і направилися на сусідню вулицю.

– Красива пара, – зауважила Олеся.

– Так, але їм не личить цей дім, – сум вкотре стиснув легені Терези.

– Вони одні тут живуть?

– Не знаю…

– Тоді, щоб не ризикувати, ввійдемо через вікно, щастя, що воно знаходиться так низько.

– Ну це так… А ти думаєш дякувати чому, я у тринадцять років вночі зустрічалася з місцевим хлопцем, аби погуляти під місяцем?

– Ого, та ти у нас смілива! – дзвінкий сміх наповнив надвечірню тишу.

– Тихіше, а то ще почують.

– Ти права, ну що, лізьмо?

– Лізьмо!

Терезі не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем відкрила вікно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж – дитя міської цивілізації – подібне донині не практикувала, тому одна її половина була вимушена сіпатися ззовні, у той час як інша безперешкодно досягла цілі.

– Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.

– Не смійся – краще допоможи.

Нарешті обидві потрапили у будинок.

– Здається пусто, – мовила Олеся.

– От і добре, але все одно не слід шуміти.

– Ти ж знаєш, де тут підвал?

– А як ти гадаєш? – усміхнулась Тереза, – ось і сходи.

– Ого, ти серйозно? Такі довгі і такі темні, якби я була режисером фільму жахів, то найкривавішу зі сцен я б знімала саме тут.

– І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подівся цей вмикач.

– Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.

– Щоб ми без тебе робили.

– От і я про це, – задоволено сказала Олеся.

– Та це не підвал, це цілий музей. Звідки у твоєї бабусі стільки старовинних масок?

– Саме не знаю, вона завжди розповідала про них історії, але ніколи не відкривала: звідки вони у неї.

– Ну що, я схожа на древнього жерця, – запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з півколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щілинами, – ой, боляче! – Олеся миттю скинула маску.

– Що сталося?

– Не знаю, обличчя запекло так, ніби його занурили у саме серце вогнища.

– Краще не приміряй нічого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.

– Щось дивне у цьому підвалі… Тобі не здається?

– Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була більш казковою, аніж моторошною, як зараз.

– Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо він звісно тут.

– Тут. Я це відчуваю…

– Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберігала його на он тому столі, а зараз він посеред кімнати на підлозі… Взагалі таке відчуття ніби тут щось шукали.

– Це не дивно: напевне новим власником було цікаво дізнатися, що тут.

Альбом був зі шкіряною бордовою палітуркою: бабуся любила цей колір. Він зберігав усю біографію Уляни. Від дитячих світлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, світлин, де вона, рудоволоса дівчина-підліток, з красивим хлопцем з дорослими очима бігає пінистим берегом Чорного моря, до світлин, де вона колише таку довгоочікувану онуку. Останню світлину Тереза досі не зустрічала, дата говорила, що та була зроблена за два дні до смерті: Уляна стояла тут, у цій кімнаті, музеї її життя, навпроти картини. На звороті був надпис: «Допоможи драконам».

– Олесю, глянь.

– Що це?

– Не знаю… – задумливо протягнула Тереза.

– «Допоможи Драконам»… Що б це могла означати?

– В останні дні вона постійно їх згадувала, але нічого конкретного не говорила.

– Терезо, мені здається, що це не просто фотокартка, це ключ. Можливо підказка у цій картині, що на світлині?

На картині зображено безмежне поле вкрите туманом, над ним шуміли чайки, а вдалині ледь-ледь виднівся маяк.

– Знаєш, цю картину бабуся отримала в подарунок від якогось італійця, закоханого у неї, як до цього у фарби та пензлі. Бувало вона задивиться на картину і раз у раз згадує цього тоді ще парубка. Казала: був він Драконом. Одним з тих, які охороняють всесвітню мудрість. У їхньому світі не було кохання, пари створювалися виключно через те, що так було заведено, така традиція була. Батьки там не відчувають любові до дітей, виключно – обов’язок виростити їх та пустити у вільний політ. Дружби там нема також: турбуватися про інших нікому навіть у голову не прийде. Ні, поганими вони не були, просто жили іншим ось і все. Інші думки володіли їхнім розумом. А розум у них був.

Вони брали інформацію нізвідки: знання, які знаходяться усюди вони вміли розпізнавати і брати. Цивілізація Драконів досягла небаченого розвитку. Викорінились, подібно низькорослій траві у їхньому світі, жадоба, корисливість – усе, що зараз править людьми.

Старі Дракони, переступивши порік десятитисячоліття, ставали прозорими і зникали безвісти, у той час народжувалося нове покоління. Цей художник належав до нього. Гармонії, яку так вперто будували предки, вони не цінували. Спустошеність охопила їх, закралися думки

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наші дракони вбивають нас"