Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Так, Маринка, здається, час зізнатися самої собі в тому, що все це дуже ненормально. І дуже вже схоже на потойбічне життя.

Від однієї тільки думки, що своє потойбічне життя я проводитиму з якимось неадекватним незнайомцем, стало погано. Якби ця стіночка, яка мене зупинила, залишилася, я б точно по ній тихенько сповзла.

— Я запитав тебе, — суворо сказав рудий, явно не збираючись відповідати на мої запитання.

— Запитав, — в'якнула я, повільно відступаючи від нього. І вперлася спиною в стіну.

Стіну, якої там щойно не було!

— Ну, що за покарання? — простогнав рудий, закочуючи очі. — Я ж хочу виконати твоє бажання.

— Яке бажання? — пискнула я, починаючи сповзати вже іншою стіночкою.

— Ти померла, — у лоб повідомив мені цей рудий неадекват. — Загинула в автокатастрофі. Твоя сестра жива. Але це вона мала померти.

— Чого? — У мене навіть голос осип.

— Коротше, є один варіант вирішення наших проблем, — тихо протягнув він, як один мій колишній однокласник, який торгує наркотою. — У мене тут є одне тіло.

— Я не допомагатиму вам його позбуватися! — заверещала я, намагаючись рукою намацати кінець стіни, що стримує мене.

— Ох, світло! Мене усунуть, — прошипів він, втрачаючи самовладання.

І ось якщо псих злітає з котушок, точно настав час валити.

Рудий смикнувся і обернувся, ніби за ним був хтось ще. А потім знову піймав мене за руку, різко опинившись поряд, і затис долонею рота.

— Нема часу, — шикнув він на мене, скрутивши так, що я й поворухнутися не могла. — Пробач, але я не дозволю, щоб мене через тебе усунули. Потім усе розповім.

Що він потім мені розповість, я так і не зрозуміла. Тому що наступної миті він мене просто штовхнув. Стіна за спиною зникла, знову обернувшись у густий туман.

Не встоявши на ногах, я охнула і почала падати. Спробувала вчепитися в руку рудого, але пальці пройшли крізь його долоні.

Останнім, що я почула, було:

— З новим народженням.