Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Півночі (все одно у мене безсоння почалося) я старанно складала бублики на кухонному столі в химерні візерунки, доріжки, а головне - ставила їх ребром і один на одний у колони та пірамідки. Такий собі імпровізований сад каміння вийшов. Заняття складне, треба сказати, що вимагає вміння та концентрації, але, на мою думку, вийшло дуже красиво.
Проте чоловік зрозумів усе по-своєму, вирішивши, що я нарешті "дозріла", тобто остаточно з'їхала з глузду від його чудо-зілля і повіз до психіатричної лікарні до свого знайомого. "Лікуватися тобі, Настю, треба, в лікарню лягти, це вже серйозно", - все шепотів і заспокоював мене, що, мовляв, це лише на тиждень "нерви підлатати і вийду як новенька". Я навіть не чинила опору. Сил після безсонної ночі не було, та й чергова доза медикаментозної отрути разом із ранковою кавою, дбайливо приготованою чоловіком, зробили з мене покірну ляльку.
І тут би мені настав кінець, якби не щасливий випадок: чоловік моєї університетської подруги, Сергій, теж працював у тій клініці, він мене відразу впізнав і, не дивлячись на заперечення Макса, відвів до себе в кабінет. Потім у лабораторію для здачі термінових аналізів - тут і спливла правда, що мене останні місяці пічкали поки що точно не встановленою, але точно шкідливою речовиною.
Сергій, молодець великий, одразу викликав поліцію, хоча я на той момент не хотіла розбірок та скандалу, а лише поплакати та поспати. Відкрили справу, під підозру потрапили, звичайно Макс і його друг-психіатр. Очікувано, мій чоловік всю провину валив на друга-психіатра, а він так, майже ні при чому, не знав і не розумів, думав, що допомагав.
Я ж пару тижнів провела у Світлани, тієї університетської подруги, і під пильним наглядом її чоловіка, лікаря Сергія, стала нарешті приходити до тями. На щастя, жодних незворотних змін з моїм психічним здоров'ям не сталося, якщо не рахувати кількох нападів кровожерливих бажань на адресу мого колишнього.
Потім була заява на розлучення, суд, поки що лише сімейний (кримінальна справа розглядатиметься значно довше), судово-психіатрична експертиза - і ось сьогодні вранці я стала знову вільною дівчиною з офіційно здоровою психікою та категоричним бажанням розпочати нове життя і триматися подалі від чоловіків. Особливо таких привабливих, як мій колишній. Але, як кажуть, насміши Всесвіт...
Під моїм вікном у променях світла від ліхтаря виникли два чоловічих силуети. При такому мізерному освітленні деталей було особливо не розгледіти, проте не було сумнівів, що ці два представники сильної половини людства відрізнялися високим зростом і чималою шириною плечей. Вони сперечалися, здається. Принаймні один із них говорив на підвищених тонах. Другий або зовсім мовчав, або тихо й спокійно відповідав. На кухні засвистів чайник, проте я його проігнорувала, приклеївшись поглядом до темних фігур чоловіків.
І тут сталося щось неймовірне: один силует почав швидко змінюватися, збільшуватися в розмірах і... перетворився на величезного сірого вовка!
Я від подиву схопилася з крісла і припала до вікна. Бути того не може! Можливо, це якийсь фокус!? Однак довго сумніватися, щипати себе і терти очі не було часу: події розгорталися надто стрімко.
Вовк, не марнуючи ані секунди, заричав і стрибнув, прямо на іншого чоловіка. Той же навіть не зрушив з місця, просто стояв і дивився на смерть, що летіла на нього. Від страху закляк, мабуть.
- Біжи! - Мимовільно вирвалося у мене, хоча я й розуміла, що чоловік не почує: у мене третій поверх, а вікно лише злегка привідчинене. Проте він почув і обернувся до мене, підставляючи під удар звіра свою спину.
- Біжи, ну ж... - вже зовсім тихо прошепотіла я якраз у той момент, коли величезна туша хижака зім'яла собою людську постать. У мене всередині все похололо, а горло ніби здавило сталевою рукою.
Все, загинув. Після цього вижити неможливо.
Проте, попри мої побоювання, бій не припинився. Чоловік, судячи з усього, залишився живим і навіть почав боротися. Руки та ноги замиготіли так швидко, що злилися в одну розмиту пляму. І ось два тіла - вовче і людське - сплелися в один клубок і покотилися у бік дерев, туди, де я вже не могла їх бачити.
Тільки скрежіт кігтів об асфальт, різке гарчання, глухі удари... І все стихло.
Здавалося, бійка мала розбудити половину будинку, але вікна сусідів, як і раніше, залишалися темними.
Ще секунд десять я стояла і вдивлялася в ніч. Ні звуку, ні ворушіння.
Мене почало колотити від нервів.
Неслухняними пальцями я нашарила телефон і набрала поліцію. Кілька гудків і бадьорий голос диспетчера. Заікаючись, плутаючи слова, я як змогла переповіла побачене.
- Значить, велика тварина напала на людину. Чекайте патрульних. Повторіть адресу ще раз, будь ласка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта», після закриття браузера.