Читати книгу - "Французький акцент, Анна Харламова"

Лорен.

  Переліт у десять годин, - це звичайно не легко, але я молодець – витримала. А як тут не витримати: виходу нема, - парашуту також. Тож довелося десять годин чекати на те, щоб встати на тверду землю.
   Нарешті, зробивши все, що потрібно в аеропорту Марселю*, та забравши валізу, я вийшла на палюче сонце Провансу.
   Я це зробила! Я сама дісталась Франції! Я не розгубилась в аеропорту і тепер на мене чекає ще автомобільна подорож до вілли.
   — Bonjour**.
   Почувши чоловічий голос, я подивилася у бік. Переді мною стояв привабливий француз, який посміхався і безцеремонно розглядав мене. Якщо моя подорож розпочинається з такого «краєвиду» - тоді я зробила правильне рішення, приїхавши сюди.
   Гарний, високий… о-о-о, а ці робочі руки з жилами… це так сексуально,… так по-чоловічому привабливо. Накачані руки, явно не від спортзалу, а від важкої фізичної роботи, широкі плечі,… талія та засмагла шкіра. А ці очі… блакитне небо Провансу і посмішка, яка заворожує.
   — Bonjour. — Я розгублено привіталась, але, все ж таки, подивилася за собою, можливо він говорив не до мене.
   — Ви Лорен? — Його м’який акцент і літера «Р» - це насолода для вух.
Сексуально до знемоги.
   — Так, Лорен. — Моєму здивованню не було меж. — Звідки ви знаєте,
хто я?
   — Ну як же?! Ви подруга моєї сестри Беатріс. — Він нахилився і цмокнув мене у щічки, як це і належить французьким традиціям. Я стояла очманівша та збирала мозок до купи.
   Що відбувається? Що вигадала, Беатріс? Я її приб’ю!
    — А ви?
   — Я, Тео. — Чоловік широко посміхнувся, забираючи своє темне волосся назад. — Вибачте, де моя галантність?! — Він нахилився і забрав з моїх рук валізу та сумку.
   — Дякую. — Нерішуче мовила я. — Вибачте, Тео… я… Мені Беатріс нічого про вас не говорила. Я не хочу вас образити, але можна мені зателефонувати і…
   — Запитати, чи я брат тієї жіночки, яка вас затягла обманом сюди? — Засміявся він.
   — Саме так. — Я закусила губу, і зловивши його погляд на мої дії, я відчула як жар вдарив в обличчя. Дивно, я зазвичай не червонію, але під його очима, напевно, кожна жінка набуває багрянцю.
   — Прошу. — Його акцент знову і знову лоскотав мої вуха і здавалося шкіру, так само, як і сонце Провансу. — Я зачекаю вас в тому кабріолеті. — Він вказав головою у бік автівки.
   — Добре. — Почуваючись розгубленою, я швидко дістала з сумки телефон і зрозуміла, що не маю сім-картки з якої можна подзвонити в Нью-Йорк.
   — Лорен, візьміть. — Я обернулась на цей дивовижно-сексуальний акцент і знову почервоніла, коли наші очі зустрілись. — Ось. — Він простягнув мені телефон і я побачила на екрані – «sœur Béatrice*».
   — Merci**. — Це одне із деяких слів, які я знала, хоча… хто це слово не знає?!
   Тео посміхнувся, і я знову почервоніла, якщо можна було звинуватити в цьому спекотне сонце Провансу, - то тоді я цим скористаюсь.
   — Я зачекаю в авто.
   Приклавши вухо до слухавки, я рахувала гудки.
   Раз… два… три…
   Вона знала, що це я – от і боїться тепер. І все ж таки, Беатріс промовила:
   — Не кричи! Так! Так! Це мій брат Тео. Він хороший, дуже хороший. Тобі буде з ним весело проводити канікули. — Її скоромовка мене ошелешила.
   — Що означає він хороший, тобі буде з ним весело проводити канікули? Він живе на віллі, куди ти мене запросила? Беатріс – ти здуріла?! Як ти так могла мене підставити? Навіщо? — Я кипіла від злості. — Навіщо ти так зі мною? Навіщо ти так зі своїм братом? Він хоч знав, що я приїду, а я… А я немов ідіотка, яка звалилась йому на голову. Я повертаюсь додому першим же літаком.
   — Ні. Не повертаєшся. Так, я тебе обдурила. Але б ти ніколи не наважилась на відпочинок, на нові знайомства і на нове життя, якщо б я сказала, що то вілла на якій живе мій брат. Тобі це потрібно.
   — Беатріс, якщо ти планувала ще дещо, то скажи… ти гадаєш, що я… і твій брат…
   — Лорен – я відправила тебе туди, бо хочу щоб ти відчула, що таке справжнє життя. Тож припини свої істерики і побудь там хоч кілька днів, якщо не сподобається – я сама куплю тобі білет додому.
  Тон Беатріс був таким наполегливо-сестринським, що я не хотіла і не могла далі сперечатись. А головне я знала, що ще десять годин в літаку, я не витримаю.
   — Добре. Кілька днів.
   — Гарна дівчинка. Розважайся. — Засміялась вона. — До речі, тобі сподобався акцент, правда?
   — Беатріс!
   — Ну зізнайся?!
   — Так, - акцент сексуальний. Ти це хотіла почути?! — Мені стало ніяково. Напевно на мене діє так ця місцевість, я або червонію, або ніяковію.
   — Так, це. — Беатріс розсміялась. — Eh bien, adieu, Mme Lauren*.
   — До звінка, Беатріс. Приїду, я тебе приб’ю.
   — Неодмінно! — Засміялась та і поклала слухавку.
   Я обернулась і наштовхнулась на милого, молодого француза, який посміхнувся мені і щось промовив, але через мить, я відчула на собі руку Тео, який підхопив мене за талію і вів до кабріолету.
   — Що, таке? Що за нахабність?! — Обурилась я.
   — Якщо б ви знали, що подумав цей хлопець, - моя б нахабність вам
здалася… е-е-е… fleurs dessus*.
   — Що?
   — Ну…
   — А! Квіточками?!
   — Так. — Він видихнув, наче це була велика місія під назвою «вгадай слово». Мене це розсмішило і я захихотіла. Це було насправді дуже мило. — Вам смішно?
   — Так. Пробачте,… просто… цікаво, як я собі думала розуміти французьку? Їхала навмання. — Я пробубніла. Тепер його черга не розуміти мене.
   — Беатріс тому і попрохала мене придивитися за вами, та бути вашим гідом на час перебування в Провансі.
   — Вибачте мене, я звалилась вам на голову. Беатріс мені нічого не сказала, вона лише вислала фото вілли і відправила мені ключі. От я і подумала, що буду жити сама. Я б не хотіла нікого турбувати… Я б могла зняти номер у готелі…
   — Стоп! — Тепер дві його руки були на моїй талії, і він дивлячись мені у вічі, серйозно, але дуже спокійно мовив: — Я радий, що у мене буде гостя,… тим паче, така мила і якій до вподоби мій сексуальний акцент. — Він повів бровою.
   — Ви все чули? О, Господи! Це все ваша сестра. — Я знову почервоніла, і позадкувавши, звільнилась з міцних рук Тео.
   — Ви почервоніли.
   — Ви дуже тактовний.
   Тео розсміявся, і цей оксамитовий сміх розлився моїми венами.
   — Я француз, мені до вподоби фліртувати з такою гарною жінкою.
   — А… то хочете сказати, що ви фліртуєте з усіма?
   — Хіба я так сказав?
   — Ну, ви, ж француз, ви щойно самі сказали, що…
   — Що я француз, який уміє фліртувати як кожен чоловік Франції, але… не з кожною із жінок. Зараз я намагаюсь розслабити напружену, наполохану та дуже гарну жінку, яку обдурила моя сестра. Ось, що я мав на увазі.
   Я почувалася так, наче мене поїдають, як морозиво. Вміють ці Французи спокушати. А я… до такого не звикла… не знаю, як поводитись.
   — Е-е-е… а далеко вілла?
   Кутик його губ піднявся доверху, виказуючи те, що він зрозумів, - я тікаю від пікантної розмови.
   — Приблизно годину п’ятнадцять. Ми поїдемо по А8 і А7 так буде швидше до Ménerbes*. — Пояснив Тео і відчинив переді мною дверцята авто.
   — Дякую. — Не пам’ятаю, щоб переді мною коли-небудь хтось із чоловіків відкривав дверцята чи двері. Навіть мій колишній чоловік такого ніколи не робив.
   Тео дуже галантний. Спочатку мої валізи забрав, потім зателефонував Беатріс, викрав з-під зухвалих очей якось француза і ось тепер дверцята авто. Гарно і дуже приємно.
   Мій новий знайомий всівся на місце водія, і зачинивши дверцята, завів мотор. Ми зрушили з місця і Тео розігнався так швидко, наче ми були на гоночній трасі. Я запищала на першому повороті, а Тео мені посміхнувся, наче так і повинно бути.
   — Подати вам пляшечку з водою? — Запитавши, він не чекав на мою відповідь. Тео повернув голову у бік, дивлячись, де він подів пляшечку, забуваючи про те, що авто їде на великій швидкості, а його увага деінде, але не на дорозі. Тео наче забувся за кермо, і я його схопивши, знову запищала.
   — Що таке? — Тео здивовано подивився на мене, подаючи пляшечку.
   — Що таке? Що та-ке? Ви ж кермуєте без рук! І ще запитуєте, що таке? — Я намагалася нормально дихати, але не виходило. Мій переляк і водночас шок намагалися донести мозку, що все гаразд – авто зупинене.
   — Лорен, все гаразд. Ви звикнете. Тут так їздять. Ми не вміємо інакше – це особливість французів. — Він знизав плечима і знову простягнув мені пляшечку з водою.
   — Дякую. — Я швидко вихопила з його рук пляшечку, відкрила її і залпом висушила половину. — Ви мене, Тео, не заспокоїли.
   — Звикайте. — Засміявся Тео.
   — Тоді я краще на таксі.
   — Це буде ще швидше. Але якщо вам до вподоби поїздка з вітерцем, тоді…
   — Ще швидше? — Мої очі напевно виглядали наче п’ять копійок. — А таке взагалі реально?
   — Хочете спробувати?
   — Ні.
   Він широко посміхнувся і промовив:
   — Я намагатимусь їхати трохи повільніше, chérie*.
   Chérie? Сонечко?! Це він до мене?
   — Буду дуже вдячна. — Я намагалася не дивитись в його неймовірні, блакитні очі, бо тоді – я червоніла. Тим паче після - Chérie.
   Я вдихнула аромати Провансу: розмарин, лаванда,… здоба,… і Тео… так, так… свіжий, терпкий, чоловічий аромат. Мені закортіло скуштувати на смак те, що я вдихала.
   О, Боже… я збудилась.
   Я відвернулась від Тео остаточно, щоб не провокувати себе. Цей француз уміє фліртувати… він сам сказав, а я… я не вмію це сприймати. Тож, краще триматись трохи відсторонено.
   Хороша тактика. Ні. Тупа, тупа тактика, особливо коли доведеться жити з цим красенем під одним дахом. Як його можна буде ігнорувати? Хоча… можливо у нього є дівчина, - тоді все само собою владнається.
   — Лорен, ви заміжня… чи можливо у вас є хлопець?
   Я подивилась на нього так, наче він мене щойно заміж покликав.
   — Е-е-е… ні. — Я осміліла, запитавши: — А вам хіба Беатріс нічого про мене не розповідала?
   — Розповідала. — Тео на мить зустрівся з моїми очима, а потім знову, подивившись на дорогу, продовжив. — Ви письменниця, яка хоче повернути натхнення. А де можна його отримати, як не у Провансі?! Правильно? — Він знову подивився на мене.
   — Так. — я почервоніла. — І це все?
   — Ні.
   — А що ще?
   — Казала, що ви у пошуку чоловіка.
   — Що? Ні! Ні! Я… ні, зовсім НІ! — Мені стало так соромно та ніяково, що я готова була крізь землю провалитись.
   — Сhérie, — Тео мило посміхнувся. — Я жартую. Жартую.
   — Ви нестерпний, Тео! — Хмикнувши, я ображено відвернулась від нього.
   — Не ображайтесь, я просто хотів пожартувати. — Тео зітхнув. — Навпаки, сестра сказала, що ви не шукаєте стосунків, так само, як і я.
   Я повільно повернула голову і подивилася у гарні, але сумні очі.
   — Так, саме так. Я не шукаю стосунків.
   — Тоді у нас є щось спільне, chérie. — Посміхнувшись, він повернув голову. — Насолоджуйтесь краєвидом, Лорен.
   — А хіба можна на такій швидкості щось побачити?
   Блакитні очі знову подивились на мене, і за мить Тео голосно засміявся. Я підтримала його сміх.
   — Теж вірно. Обіцяю, що ми обійдемо весь Прованс і я буду гарним гідом. Я покажу вам всі ті місця, які я обожнюю і почнемо ми з вілли. Добре?
   — Вже не можу дочекатись. — Щиро мовила я.
   — Лорен?
   — Так?
   Тео повернувся і запитав:
   — Можемо перейти на ти?
   — Буду рада. — Посміхнувшись, я почервоніла.
   Почувалася дурненькою школяркою.
    — Très bien!*
   Доки ми їхали, я милувалась всім, що відкривав переді мною Прованс: Вулички; будинки; виноградники; ліси; квіти;… люди з їхніми задоволеними посмішками та жвавою французькою. Я могла вже сказати, що мені тут сподобається, - особливо знаючи, хто буде моїм гідом.
   Я знову зашарілась.
   Тео вирулив і ми опинилися далеко від будинків, далеко від говірких людей,… і я відчула спокій тиші. Лише Прованс. Лише аромат землі, трав та тепло сонця.
   Ми їхали крізь виноградники, і я не могла насолодитись цим явищем природи. Краса. Я ще ніколи не бачила в живу, як росте виноград, але добре знала, що таке смачне французьке вино. Беатріс завжди привозила з Провансу багато-багато-о-о пляшок смачного вина.
   Я повернула голову у бік і затамувала подих.
   Ми приїхали. 
   — О, яка краса! Краще у мільйон разів ніж на фото. — Мій голос забринів від сліз.
   Тео подивився на мене, і ніжно посміхнувшись, узяв мою руку в свою. Наші очі зустрілись і я посміхнулась навзаєм.
   — Тебе легко розчулити… і розвеселити також… Ти така sensuelle*.
   Я розуміла про, що він говорить, мені було приємно і ніяково водночас. Я перелякалась, що можливо він вважає мене неадекватною?
   — Це погано?
   — С'est super! — Тео підняв руки і його великі, шорсткі пальці витерли сльози з моїх щічок. — Я маю на увазі, що це неперевершено.
   — Merci.
   Мені здалося, що в цю мить, він хотів мене поцілувати. Можливо, хотів пожаліти мене,… проте, що гадати… він забрав руки з мого обличчя, і прокашлявшись, промовив:
   — Ну, що пішли я буду знайомити тебе з твоїм новим помешканням?! — Тео відчинив дверцята, і обійшовши авто, допоміг вийти мені.
   Я так можу і звикнути.
   — Merci, Theo. 
  — У тебе гарна французька.
  Я розпашілась від його акценту і від того, як його блакитні очі дивляться на мене. Цей французький красунчик, напевно, на кожну так дивиться, тож… мені немає чого вважати, що це я така чарівна.
   — Merci. — Я засміялась і промовила: — Це єдине, що я вивчила досконало.
   Тео сперся руками об авто, притискаючи мою спину, таким чином, до дверцят. Я забулась, як дихати, коли він посміхнувся, а на його щоці утворилась неймовірна ямочка.
   О, Господи!
   — Можу побитись об заклад, що не лише це по-французьки ти вмієш. — Його брова грайливо піднялась, а губи торкнулась легка, спокуслива посмішка. Його погляд блукав моїми губами, а через мить він знову дивився в мої очі.
   — Про що ти?
   — Про французький поцілунок. Впевнений, ти, дивовижно цілуєшся.
   Я задихала часто та глибоко. Мої груди опускались і підіймались, і на це він теж звернув увагу. Тео видала та ж сама спокуслива посмішка і ямочка на щоці.
   — Це не мені вирішувати. — Знизавши плечима, я мимоволі облизала губи.
   — Пощастило тому, хто пізнав це і пізнає. Але я впевнений, що правий. — Тео відступив і поспішив узяти мій багаж. — Пішли?
   — Ага. — Хоч я це і сказала, але продовжувала стояти на місці.
   — Сhérie?
   — Так, Тео?
   — Ти йдеш?
   — Так, так… йду.
   Я облизала губи і врешті-решт зрушила з місця. Поспішивши за Тео, я розуміла, що ця відпустка буде дуже насиченою і не легкою в плані того, що мені сподобався Тео,… а як я зрозуміла, йому не потрібні стосунки,… і мені взагалі-то теж… напевно… Я так думала до цього дня.
   Який у нього задок… О, це відпад!
    Прованс мені вже подобається.
   Сині джинси обтягують все, що потрібно для того, щоб я оббризкала його слинкою. У нього неймовірно гарна статура, справжнього чоловіка. Тео накачаний, але це через фізичну роботу, а ж ніяк не через спортзал,… мені так здається. Руки в жилах, засмаглий і о-о-о… ці сідниці.
   Ми увійшли у дім і я опинилась в біло-пастельному царстві з багатьма дрібничками, які чіпляють око. Прованс – одним словом. Затишок, спокій та… Тео, який явно буде вибивати цей самий спокій з-під моїх ніг.
   — Це твій новий дім. Прошу, почувайся вільно і роби як тобі зручно. Можеш навіть голою ходити по будинку, якщо ти так звикла. — Тео підморгнув мені і на його щоці з’явилась смачна ямочка.
   — Добре, домовились. — Я ледь стримувала широку посмішку. — А ти?
   — Що я?
   — Ти ходиш голим по будинку?
   — А як ти бажаєш?
   — Я? Ну якщо ти так звик… я не відмовлюсь від безкоштовного стриптизу. Я, все-таки, на відпочинку.
   Ми обоє голосно розсміялись.
   — Домовились! Я зазвичай ходжу без одежі, тож…
   — Що чесно? — Я очманіла.
   Тео широко посміхнувся.
   — Жартую, але для тебе все, що завгодно, chérie. — Тео не припиняв посміхатись і дражнити мене. Одним словом – француз. Флірт його друге я. — Твоя кімната на другому поверсі. Пішли покажу.