Читати книгу - "Ти нікому не розкажеш, Олекса Мун (Alexa Moon)"

ЗА ДЕКІЛЬКА ТИЖНІВ

— Ти мене сьогодні забереш? — затискаю трубку плечем і проштовхую тонкий ремінець у пряжку на босоніжках. Дуже шкодую, що саме сьогодні мені захотілося виглядати справжньою красунею і вбратися в коротку сукню та підбори.

Моя зміна закінчилася годину тому, а мій коханий досі не заїхав за мною. Давно перевалило за дванадцяту ночі. Це вже не смішно.

— Ні. Котику, вибач! Ще годину і точно звільнюсь!

— Ти нормальний? — зриваюся на крик. — Ти можеш мені пояснити, що в тебе сталося?

— Ой, не забивай собі голову. Тут дрібниці. Ну, якщо хочеш спати, виклич таксі.

— Пішов ти! Зрозуміло?

Скидаю дзвінок та вимикаю телефон.

Дивлюся на себе в дзеркало і чогось дістаю помаду. Мажу по губах. Оцінюю зовнішній вигляд.
Я одяглася так, щоб бути найкрасивішою для нього... а йому здається все одно.

Хапаю джинсову куртку й виходжу з вбиральні. По дорозі до вхідних дверей, махаю рукою Тоні. З мене досить! Я не відданий песик і не збираюся його чекати цілу годину. Тим паче на вулиці глибока ніч.

Легкий вітерець розкидає моє волосся не гірше за химерного стиліста і, набравши повні груди повітря, за іронією, я прямую у той бік, де світить лише один вуличний ліхтар.

Він невесело підморгує мені, ніби сигналізуючи: «Не йди сюди, виклич таксі!».

Мотаю головою і йду в потрібний бік.

Ну, Соня! Ти ж доросла дівчинка, що тобі варто пройти кілька кварталів?

Цокіт високих підборів порушує тишу нічної вулиці. Навколо ні душі. Це водночас і лякає, і заспокоює. Борюся з бажанням зняти взуття, щоби не привертати зайвої уваги.

Коли попереду видно пару яскравих фар, уява починає малювати моторошні картинки. Світло фар висвітлює невелику компанію, яка розмістилася на зупинці, розпиваючи алкогольні напої.

Затримавши подих, проходжу повз них. Нічого крім вульгарного свисту та вигуків не відбувається. Прискорюю крок. Нема чого грати з долею. Але, коли машину, що проїжджає повз мене, пригальмовує і починає здавати назад, серце пропускає удар.

Так, все, заспокойся! Можливо, загубилися і просто хочуть дізнатися про дорогу?

Порівнявшись зі мною, водій опускає скло:

— Привіт, — у вікні з'являється усміхнене обличчя ніби то знайомого хлопця. Здається, я десь його бачила.

— Привіт, — відповів скоромною усмішкою і продовжую йти.

Машина котиться за мною. Хлопець, не відриваючись, дивиться на мене. Лише зрідка кидає короткий погляд у бік дороги.

— Чому в такий час ідеш сама? Хочеш нарватися на неприємності? Де Андрій?

Повертаю голову у його бік. В на очі попадає невеликий шрам. Він знаходиться на щоці біля носа. Хлопець виглядає привітним.

Де я могла його бачити?

Точно. Близько місяця тому на дні народження Тараса. Андрій тоді вперше привів його до нашої компанії. У нього ще якесь дивне ім'я. Аріс, здається.

— Аріс? — зупиняюся. Зупиняється й машина. — Вибач, — легенько стукаю себе по лобі, — я не впізнала тебе. Дуже погана пам'ять на обличчя.

— Ну, нічого страшного, Софа! Головне, що ти запам'яталася мені. — На мить в його очах спалахує іскра, а ось його голос залишається таким же спокійним.

— Не називай мене так! Терпіти не можу, коли моє ім'я так перекручують. Хіба я схожа на диван?

Тупа асоціація, знаю. Але чомусь «Софа» — таке скорочення мого імені асоціюються у мене з меблями.

— А як? Софія, Соня? Можливо, Сонечко? — підморгує мені.

— Соня — нормально. — Несміливо посміхаюся і заправляю світле пасмо волосся, що впало на очі.

— То що сталося, Соня?

— Андрій — придурок! — випалюю в серцях, згадуючи нашу останню розмову. Ну і що, що це його знайомий і він може передати моєму хлопцеві цю розмову. Якщо Андрій мені подзвонить, я особисто скажу йому, що він придурок. — Обіцяв мене забрати, але в нього виникли непередбачувані обставини! Він знає, наскільки я боюся ходити у темряві чи їздити на таксі одна... Проте, у нього знайшлися важливіші справи!

— Да-а, не серйозно він якось... Давай я тебе підкину куди треба, все одно катаюся. Але спочатку треба буде, заскочити в одне місце.

Примружившись, дивлюся на нього. Недовго думаючи, погоджуюсь. Краще пізніше приїду додому, ніж брести темними вулицями одній. Хоча, за часом це вийде те саме.

Я дуже втомилася за цей день. Ніг не відчуваю. Швидше хочу дістатися додому і роззутися. Після, поніжитися у гарячій ванні. Завтра у мене вихідний.

— Добре! — киваю брюнету та обходжу капот його машини. — Ти палиш? — зачинивши пасажирські двері, вмощуюся на шкіряному сидінні. У ніс миттю б'є запах нікотину.

Аріс має шикарну машину. Напевно, нова. Крім тютюну, в салоні приємно пахне шкірою і відчувається ледь відчутний аромат парфуму.

— Так. Дратує? — дивиться на мене поглядом, мерехтить у темряві. Йому личить ніч. Дозволяю ненадовго подивиться на нього. Він красивий. Його легка посмішка вселяє довіру.

— Можу включити обдування.

Так мило з його боку.

— Навіщо? — тягнуся до проклятих ремінців на босоніжках і розстібаю їх. Блаженно опускаю ноги на гумовий килимок. — Ми можемо просто відчинити вікно.

— Логічно! — посміхається і повертається до керма. Провертає ключ у запаленні. — Як я вже казав, мені треба буде заїхати в одне місце, якщо ти не проти.

— Не проти, — знизую плечима, змушуючи себе відвернутися від нього. Потрібно припинити так відверто розглядати малознайомого хлопця.

За десять хвилин хлопець зупиняється біля непомітного дев'ятиповерхового будинку. Територію тьмяно освітлюють кілька ліхтарів, а десь вдалині на дитячому майданчику моторошно скриплять гойдалки.

Навколо тихо. Порожньо.

Хлопець зменшує гучність музики. В салоні теж стає тихо. Він підіймає консоль та виймає звідти флакон, що нагадує антисептик. Слідом дістає хустку. Рясно поливає його рідиною. Уловлю неприємний запах.

— Що ти робиш? — спостерігаю за його нехитрими маніпуляціями.

— А? — виринає зі своїх думок. Повертається до мене: — А на що це схоже?