Читати книгу - "Пристрасть зі смаком солі, Олекса Мун (Alexa Moon)"

***

Дивлюся на повну чашку кави, яку зробила хвилин двадцять тому та верчу у пальцях пластикову ключ-картку. За вікном уже давно стемніло. Половина співробітників залишили офіс, включаючи Славського та Орлова.

Жоден сьогодні не зайшов до мене і я з архіву виходила лише за потребою. Усі причаїлися в очікуванні бурі? Всі… але ж не я.

Ледве всі карти не розкрила. Ось тільки я їх розкрила. Тоді чому всі причаїлися?

Відповіді на ці питання не в моїй компетенції. У моїй компетенції вирішити: чи готова я, чи ні?

Страшний сумнів твердить відкинути картку і забути про все як про страшний сон. Свою гідність я довела. Славському ніс втерла, то чому ж я досі тут сиджу?

Що мене тримає? А точніше хто?

Стискаю карту у долоні. Гострі краї встромляються у шкіру, змушуючи відчувати. Так, саме відчувати…

Саме це відбувається зі мною щоразу, коли Яр поряд. Забуті відчуття прокидаються, нагадуючи, що означає жити по-справжньому. Що означає бути бажаною.

Він не просто так запропонував мені це?

Дивлюся на стильний дизайн картки. Дихання перехоплює і я падаю у прірву. Поки не передумала, зриваюся з місця і швидко збираюся. Потім шкодуватиму, а зараз я хочу знову відчувати.

Таксі мене домчало до потрібного готелю. Не пам'ятаю як промчала повз стійку реєстрації. Не пам'ятаю, як їхала на ліфті.

Я прийшла до тями лише в довгому коридорі навпроти дверей під номером тринадцять.

Заношу руку над дерев'яною поверхнею та одразу відпускаю. До біса пристойність! Дістаю карту і завмираю.

А якщо його немає? А що, коли після сьогоднішньої витівки він на мене не чекає? А якщо я все зіпсувала?

Неслухняне тіло не слухає голос розуму. Йому швидше хочеться зруйнувати все це «а що, якщо…» і опинитися по той бік дверей.

Короткий писк. Двері відчиняються. Заходжу у темряву, чіпляючи поглядом чоловічу постать біля вікна.

Яр повертається. В одній руці тримає напівпорожню склянку. Сорочка розстебнута. Друга рука в кишені штанів.

Він дивиться не мене прямим поглядом. Шкіра під одягом починає спалахувати. Свербіти. Хочеться здерти з себе ці непотрібні ганчірки. Ось тільки… хай це зробить він.

Опускаю сумку на підлогу і, не роззуваючись, починаю наближатися до чоловіка. Каблуки м'яко потопають у килимовому покритті, роблячи «ґрунт» під ногами нестійким.

Чи це я від його погляду пливу?

Зупиняюся за кілька сантиметрів від нього і забираю з рук склянку. Опускаю її на підлогу.

Чіпляю комір сорочки, не сміливо тягнуть його вниз.

Яр дозволяє себе роздягати. Або він не очікував, що я з'явлюся, або п'яний. Будь ласка, нехай буде не перше…

— Давно почав? — киваю на склянку

— Ще не починав. Різко розвертає мене, впечатуючи в себе моє гаряче тіло.

Боже...

***
Коли життя закидає тебе на саме дно — ти хапаєшся за будь-яку нагоду, аби видертися звідти.
Так сталося і зі мною.
Коли моя найкраща подруга запропонувала стати її особистим шпигуном та влаштуватися на посаду помічниці чоловіка, щоб дізнатися: чи зраджує він їй чи ні? Я схопилася за цю можливість руками та ногами, бо грошей у кишені залишалося на останню вечерю.
Але щось пішло не так. Вкотре ситуація обернулася проти мене.

Як тепер зізнатися подрузі, що тою коханкою, яку вона так яро вишукувала виявилася я?