Читати книгу - "Подарунок для Єті, Олена Сашина, Олекса Мун (Alexa Moon)"

— Я не розумію, навіщо ми їдемо зустрічати Новий рік у таку глушину? — невдоволено жбурляю светр у валізу.

— Зай, да чого ти? Там буде весело, — відповідає Віталік, не розуміючи, як можна не бути в захваті від такої ідеї.

— Для мене Новий рік — це сімейне свято. І відзначати я його звикла в родинному колі, — відповідаю дуже роздратовано.

— Але твоєї родини тут немає, — наводить вагомий аргумент Віталік.

— Це так, тож я думала відзначити його з тобою, удвох. З найближчою для мене в цьому місті людиною.

— Крихітко, ти просто виросла в селі і не вмієш веселитися. Дозволь я тебе навчу це робити. Тобі сподобається. До того ж, це дім мого дядька. Тож вважай, що ми будемо у родинному колі.

— Ну припустимо. Але ж навіщо нам тягнутися в цю глушину?!

— Бо там дуже класно. Тільки-но уяви собі триповерховий будинок з каміном, сауною та басейном, оточений хвойним лісом, вкритим товстим шаром пухнастого снігу. Справжня зимова казка. Хлопці накупили піротехніки. Схвилюємо незаймані ліси нашим чудовим настроєм.

— І як твій дядько погодився на таке?

— Ну, правду кажучи, я дещо прикрасив наші плани щодо святкування і прибрехав з приводу кількості гостей. Єті звісно ж побубонить трохи, але…

—Хто? Єті? — мої очі здивовано лізуть на чоло. Цього мені ще не вистачало.

— Так, я називаю свого дядька Єті. Побачиш, зрозумієш. Він величезний, світловолосий, із зарослим обличчям. Але він Єті не тільки через зовнішій вигляд. Він такий нелюдимий. Полюбляє затворництво, живе за тридев'ять земель подалі від міської метушні, не любить гостей…

— Не любить гостей? Віталіку, ти при своєму розумі? Якого біса ми тоді туди попремося? — мій хлопець сьогодні вирішив будь-що розлютити мене.

— Крихітко, не забувай, він мій родич. І якщо ти зі мною, то рано чи пізно вам доведеться познайомитись, бо я з тобою надовго. Прилип як банний лист і ти від мене так просто не відчепишся, — притягує мене ближче, тягнеться до моїх губ. — Зай, не хвилюйся. Все буде добре. Впевнений, тобі сподобається. Ти любиш тишу, а там дуже тихо.

Піддаюся на його вмовляння. Віталік вміє впливати на мене, сама не розумію, як він це робить. За годину моя валіза вже стоїть на порозі. Велика валіза. Занадто. Взяла побільше теплих речей, а вони об'ємні. Може я виглядатиму безглуздо з такою величезною поклажею, ми їдемо всього на кілька днів, але це краще, ніж змерзнути в лісі. Та й у будинку може бути прохолодно.

Віталік, звичайно ж, не втрачає нагоди пожартувати з приводу баула, який я так старанно зібрала в поїздку. Хоча пожартувати — це ще м'яко кажучи. Він вдосталь сміється з цієї ситуації, чим остаточно псує мій настрій.

Усю дорогу ми їдемо у повній тиші. Точніше, Віталік регулярно телефонує друзям, перепитуючи чи все необхідне вони взяли. Звісно, кілька ящиків алкоголю та піротехніки куди важливіші за теплі речі для коханої. Хлопець розмовляє з друзями і веселиться в очікуванні свята, ніби між нами нічого й не сталося. Від цього я ображаюся ще більше і я відвертаюся до вікна.

За склом проносяться засніжені ялинки та величезні кучугури. Чистий сніг поблискує у місячному світлі неймовірними переливами. Гарно. Але після грубих слів Віталіка та його байдужої поведінки я вже не хочу нікуди їхати. На жаль, ми вже встигли від'їхати далеко від міста.

— Крихітко, ну годі дутися, — закінчивши чергову телефонну розмову, хлопець кладе руку на моє коліно, трохи стискаючи його. — Вибач, я помилявся, — чую заповітні слова, які завжди спрацьовують у наших відносинах. Ця фраза як пароль від мого поганого настрою і Віталік, знаючи це, регулярно користується ним, щоб отримати доступ до своєї коханої.

— Гаразд, більше не гніваюся, — повертаюся до хлопця. — Але не смій так більше говорити про мене.

— Не буду, — посміхається хлопець, а я знаю, що це лише порожні слова. У будь-якій новій ситуації він одразу ж забуде свою обіцянку, і бездумно висловлюватиме все, що крутиться в його голові, а потім знову вибачатиметься, використовуючи заповітну фразу-пароль.

Мої думки обриваються в одну мить, коли ми зупиняємося біля шикарного, ні, я навіть сказала б розкішного будинку. Єті?! Наскільки я знаю з легенд Єті живуть у холодних і тьмяних печерах. А ця домина на печеру зовсім не схожа. Усі поверхи по периметру підсвічені смужками теплого світла. На балконах висять вуличні гірлянди, навіть ззовні надаючи приміщенню затишку. Поряд із будинком величезні кучугури іскряться розсипом діамантів. Високі сосни виглядають велично, надаючи цьому місцю загадковості.

Милуючись цією красою, я забуваю про все — про мою величезну валізу, про мою сварку з Віталіком, та й про його присутність взагалі. Я просто потрапила до зимової казки, як і обіцяв мій хлопець.

— Ну що, крихітко, рота роззявила? Сказав же, будеш у захваті! Ходімо до будинку знайомитись з господарем.

Я мовчки йду за Віталіком у шикарну казкову будівлю. Навіть не віриться, що вона справжня. У такій глушині.

— Схоже, ми перші гості, — нарешті я помічаю, що крім нас тут нікого немає.

— Я сказав хлопцям приїхати трохи згодом. Хочу спершу познайомити тебе з дядькою. А ось і він власною персоною.

Побачивши дядька, я мимоволі розкривю рота. “Єті?” – повторно спливає питання у моїй голові. А де біле довге волосся і борода, густі пишні брови і потворна морда? Переді мною стоїть високий дорослий хлопець атлетичної статури років тридцяти. Світле волосся стильно підстрижене, невелика щетина оформлена в акуратну бороду. Так, він світлий і здоровий, але на Єті ніяк не схожий. Навпаки, у хлопця дуже симпатичні риси обличчя. Він навіть одягнений стильно — зустрічає нас у блакитних джинсах і синій картатій сорочці навстіж, накинутій поверх білої футболки.

— Знайомся, крихітко, це Жека, мій дядько, — з гордістю вимовляє Віталік і зізнаюся він правий, тут є чим пишатися. — А це моя дівчина Лія, — усміхається мій хлопець своєму дядькові, що безсоромно розглядає мене з голови до ніг.