Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

Після звільнення з Чернігівського земства Борис Грінченко вирішив хоч на недовгий час стати лише письменником, займатися тільки мистецькою діяльністю. З 1902 року він живе в Києві, де й починає грандіозну роботу над словником української мови. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907–1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку XX століття. Ця унікальна робота була відзначена премією Російської Імператорської Академії Наук. І на сьогодні це найавторитетніший словник, до якого звертаються сучасники.

Водночас Борис Грінченко редагує громадсько-політичну газету «Громадська думка» та літературно-громадський журнал «Нова громада». У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси й товариства «Просвіта».

Не можна не згадати також і про перекладацьку діяльність Бориса Дмитровича, яку він здійснював разом з дружиною. У колі перекладацьких зацікавлень подружжя були твори Шіллера, Гейне, Пушкіна, Гете, Байрона, Гюго та багатьох інших.

Після 1905 року доля стала немилосердною до Грінченка. Його переслідували й навіть заарештували. У його доньки Насті розвинувся туберкульоз, від якого в 1908 році вона померла, а невдовзі і її крихітний син, єдиний онук Бориса Дмитровича пішов у небуття. Під урядову заборону потрапило товариство «Просвіта», діяльності якого митець віддав багато сил та енергії. Болісні удари долі призвели до загострення давньої хвороби – туберкульозу. Аби врятуватися, подружжя на позичені в батька гроші виїжджає на лікування за кордон. У 1909 році Грінченки прибули до Італії. Але змучений туберкульозом, виснажений гіркими подіями й тяжкою працею, в розлуці з Батьківщиною Борис Дмитрович не знайшов сили для одужання. 6 травня 1910 року в південному місті Оспедалетті письменник помер. Поховали видатного діяча культури в Києві на Байковому кладовищі.

Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».

Панасенко Т. М.

Поезії

Доки?

Минає час, минають люди;

Ми всі ждемо того, що буде,

І кажем всі: давно вже час,

Щоб воля та прийшла й до нас,

А все її нема, не йде, –

А час не жде, а час не жде!..

А час не жде, а час летить,

А серце змучене болить,

Бо довгий гніт минулих днів

Його украй вже пригнітив,

І тяжко так, що, може, ми

Гіркими плакали б слізьми,

Якби не гніт цей днів тяжких,

Щоб нас, за довгий час, усіх

І одслід навіть з мук навчив

Ховать в душі без сліз і слів.

І так на світі живемо,

На плечах лихо несемо.

І доки будемо так жить?

Ніхто не скаже – все мовчить!

1881, Зб. «Пісні Василя Чайченка» (1884)

Подивись

Подивись: весна устала,

Сипле пишними квітками:

Подивись: веселим птаством

Ожили степи з лісами;

Подивись: в безкраїм небі

Сонце-велетень палає;

Подивись: земнії груди

Хлібороб плугами крає;

Подивись: життя устало,

Дні лишають золотії;

Подивись – і встань до праці

Повний сили і надії!..

1885, Зб. «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887)

Весняні сонети

* * *

Весна іде! В повітрі молодому

Далекий крик мандрівних журавлів

Вже розітнувсь: ключем вони додому

У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,

Лунає спів по луках і гаях –

Мов устають нові могутні сили

В людських серцях, придавлених серцях.

І в грудях знов солодкії бажання,

І в грудях знов устали поривання,

І встала знов надія молода.

О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:

І небо жде, і жде весна приспана,

І ліс, і степ, і скована вода.

* * *

Весна прийшла! Гаї зазеленіли,

І перший квіт, квіт весняний процвів,

І одинцем самотнім на могилі

Цар степовий, орел могутній, сів.

І скрізь живе повіяло дихання,

І скрізь життя устало молоде, –

Се час квіток, і співів, і кохання,

Як Бог ясний, сіяючи іде.

Його навкруг усяке серце чує,

І кожен квіт квіт другий поцілує,

І кожен лист до листу прихиливсь.

О, не барись! Все любить і кохає!

О, не барись! Весна прийшла і сяє,

І світ увесь у поцілунок зливсь.

* * *

Іди у гай! Життя такої сили

Не стрінеш ти ніде: іди у гай!

Співці-пташки туди вже прилетіли –

Навчись у їх, навчися і кохай!

Іди у гай! Там не самі вже квіти,

І не самі пташки тепер снують,

І не самі веселі й вільні діти

З квіток рясні вінки собі плетуть –

Ні, там тепер зливаються з устами

Уста палкі і, сплівшися руками,

Там пари йдуть серед рясних кущів.

І я іду у нетрю у густую

І звідусіль гучноголосий чую

Природи спів, новий веселий спів.

* * *

Вона співа, що згинули морози,

Що сонце вже засяло в небесах,

Щоб висушить усі блискучі сльози,

Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,

І в мене теж немає сліз гірких,

Бо сонце й їх ласкаво обсушило,

І перед їм у серці біль затих.

І про одно я сонце ще благаю:

Ой, обсуши ти сльози всі до краю

Усім смутним на всій землі смутній:

Щоб піднялись затоптанії сили

І щоб весні всі душу відчинили,

Життям новим щоб жить могли у їй!

* * *

Вже в далині високій сяють зорі,

Густий туман над озером повис,

І спить земля, і води сплять прозорі,

І тихо спить густий зелений ліс.

Десь на селі далеко пісня ллється,

То голосніш, то затиха вона…

Із стін душних на волю серце рветься

Туди, де ніч панує запашна.

О, я піду, бо не піти несила,

Бо і мені ніч зорі засвітила,