Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Чого лише не буває. Маленька ластівка випала із гніздечка, і цілих шість місяців пір’ячко не відростало — вона не встигла за своєю зграєю, проґавила мігрування, думала, що вже ніколи не полетить. Супернетта десь чула, що коли висмикати в неї все пір’я, то воно повністю відросте — так вона і заявила, а ветеринар не стала заперечувати, лише сказала, насупившись: «Авжеж, утім пильнуйте...». А Маріон заперечила — мовляв, дайте ластівці спокій, бо все одно, коли їй набридне сидіти у клітці, вона просто помре; птахи — вони такі, коли все осточортіло, складають лапки. Маленький зяблик зі зламаним крильцем уже не злетить ніколи, але щоразу, як до нього підходиш, щебече так весело, ніби хоче погомоніти, і я залюбки забрала б його до себе, посадила б до клітки просторішої, ніж у притулку, поставила б її біля великої вікна на всю стіну й гомоніла б із ним. Двійко горобців не в змозі спинити дрижання після проходження пульверизаторів з гербіцидами в полі: невиліковне неврологічне ураження, хімікати птахів не обходять боком, на жаль. І все ж це не заважає горобцям харчуватися, потроху дзьобати; звісно, це не життя, тремтіти отак постійно, ніби солдати, що вижили після атаки іпритом чи після хімічного штурму в Сирії. Одного дня горобцям судилося зникнути — можливо, край їхньому нещасному існуванню покладе П’єр, я волію не питати про це в нього, зрештою, польові птахи — це завжди гекатомба, байдуже, що збирає ці сумні жнива: пестициди, удосконалені жатки, які перетворюють гнізда з яйцями на бульйон, нищення кущів, незаконні будівництва просто посеред поля, бетон, яким заливають землю — і це ще не гірші варіанти!

О, забула! Є ще американський боривітер, між собою ми звемо його Нелегалом — уже півтора року чекаємо, поки міністерство випише Нелегалові дозвіл, аби передати його до спеціалізованого притулку, де йому буде вільготніше. Нелегала таємно завезли до нас, він, напевно, утік із клітки чи зі птахівні, сторонні люди привезли його сюди, поліція склала відповідний протокол. Нелегалові ведеться в нас непогано, але випускати його не можна, бо це не тутешній вид, а закон каже, що ширяти на волі такі не мають. Якщо подивитись уважно на картку, що супроводжує кожного птаха, яку причеплено защіпкою до клітки, то часом можна помітити, що вони перебувають тут від трьох до шести місяців; ластівка в нас уже півроку, боривітер — півтора року, звісно, від тривалого сидіння він постійно в кепському гуморі. Ми з Маріон вважаємо, що це надто довго, що ці птахи втратили снагу до життя, та й чому радіти, якщо не можна літати? Вони займають клітки — а новачкам треба місце, та й волонтерів це засмучує; принаймні нам із Маріон (не говоритиму за інших) прикро бачити цих сумних пернатих, у яких із плином часу їде дах. Коли хижі птахи лютіють, то (думаю я) це достоту як люди, що надто довго терплять неприємну ситуацію. Часом старі та хворі птахи теж лютують — вони мають рацію і водночас помиляються, бо, ясна річ, персонал працює із самовіддачею, але наш час несправедливий до бідолашних птахів, наша доба тримає їх надто довго в неволі. Раніше поранених тварин добивали — і це називали співчуттям. Тепер нікого не можна вбити, навіть скалічену сороку, навіть крука, яке навісніє в неволі, хоча ці птахи шкідливі, бо всім відомо, що сороки і круки живляться яйцями із чужих гнізд і не гребують пташенятами. Щодо голубів, то вони нікому не шкодять, однак часом їх так багато, а разом із ними — хвороб і екскрементів на пам’ятниках, однак закон забороняє випускати їх після одужання, то що ж нам із ними робити?

Якось уранці Супернетта та її команда помітили, що зникли всі голуби — бідолашні смердючі голуби. Прийшов П’єр і пояснив, що мусив це зробити, мусив укоротити їм життя: спалах епідемії орнітозу. Надзвичайно заразна гидота! Навіть для людей. На думку Маріон, П’єру голуби також набридли, вони займали забагато місця у клітках, тож він прийшов уночі після зміни й вирізав усіх. Певно, ветеринара втаємничили у план, ці двоє чудово розуміли одне одного — однолітки, однакові погляди (Маріон, Супернетта і я вже потроху котимося до заходу). Ветеринар коле невиліковних птахів шприцом, а П’єр скручує їм шиї — це економніший і екологічно чистіший спосіб. Я вже просив його навчити мене цьому, але він відмовив: «До чого ми дійдемо, якщо всі волонтери вмітимуть скручувати шиї птахам?». Його правда; часом, спостерігаючи за технічно обізнаним волонтерами, я задаюся різними питаннями. Добре відомо: погано кінчають саме найзапопадливіші. Зазирніть до газет: найліпші медбрати і медсестри, найталановитіші помічники, які нічого не залишають на волю випадку, улюбленці головного лікаря... аж раптом, одного дня бац! — і «помиляються голкою». Мене аж ніяк не здивувало б, якби подібне сталося з кимось із наших. Скажімо, із Седріком, худющим хлопчиною з навороченими мізками та солом’яною кучмою на голові — таке враження, що, коли вирвати ту кучму, вона проросте кущем; він зверхньо поводиться з жінками, навіть зі старшими панями, а також із несміливими чоловіками на кшталт мене — такий собі чванливий юний мачо, який туди-сюди роздає накази, не удостоюючи навіть поглядом: «Оцих надалі не варто годувати, самі дадуть собі раду!». І ти вже не наважується підходити до п’яти маленьких зеленяків, приречених «давати собі раду» самостійно, бо Седрік помітив, що двоє-троє з них самі підбирають зерня у глибині клітки. Наступного дня одного із зеленяків — найслабшого — знаходять мертвим, а ти ж бачив, що він немічний, можливо, навіть повідомляв про це, однак Седрік владним фальцетом заявляє: «Ні, надалі ми їх не годуватимемо, роботи і так забагато!». І ти не спиш усю ніч, повертаєшся вранці з переляканими очима і зведеним від страху животом, і бачиш іще одного загиблого в дальньому закутку клітки, або ж одного бракує, бо хтось прийшов раніше за тебе й уже підібрав його, загорнув у газетку, повісивши на лапку етикетку «ПМР» — у такому телеграмному стилі пишуть «помер» — із датою, потім поклав до великого холодильника, до якого раз на місяць навідуються з Інституту, щоб визначити причини смертей; якщо, скажімо, йдеться про орнітоз, то вам закидають, що не помітили це відразу, те саме у випадку кокцидіозу, але останній помітніший, випорожнення птахів набувають зеленого кольору, починається завжди з голубів, які заражають інших.

Я переконаний, що для декого це лишень гра в лікарів-маніяків; Седрік, звісно, такий увесь механічно правильний, він уміє доводити птахів до відчаю, зважуючи їх