Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

його куций гаман, а за те, що їй зрадив! Його більше ніколи не бачили. Морестьє твердить, буцімто він виїхав за кордон. А як на мене, то його тіло гниє десь на дні моря із каменюкою на нозі! Єдиний, хто про її злочини міг би щось знати напевне — це її сестра Бланш. Мила дівчина, простувата. Марі Морестьє завжди піклувалася про неї. Навіть така купа гною може відчувати щось щире — адже і з гною може вирости квітка! На жаль, сестричка також померла. Просто посеред суду. Атож, звісна річ, тут Морестьє звинуватити важко, адже вона була в ув’язненні, коли її сестра сконала, до того ж це сталось у літаку і разом із нею ґиґнуло аж тридцять два пасажири... Бездоганне алібі! Але ж яка вдача! Таке враження, що у неї сам Господь у співучасниках! Бо коли зникла дурненька сестричка (а вона з першого ж допиту давала суперечливі покази, то на користь звинувачуваної, то навпаки), Морестьє та її адвокат зітхнули з полегшенням, їхні справи пішли угору, вони почали себе вигороджувати.

Навіть з вулиці Марі Морестьє за червоними щоками і розмахуванням рук Ремона Пуссена вгадала, що йшлося про неї. Захоплені розповіддю клієнти не розуміли, що героїня історії стояла просто перед ними, позаду прокуратора, який із люттю випльовував звинувачення.

— О, вона майстерно використала смерть своєї сестри, ця Морестьє! Сльози лилися, мов із водограю! Повторювала, що, зрештою, добре, що менша сестричка загинула в жахливій авіакатастрофі, бо інакше Марі звинуватили б і в цій смерті. Її підозрювали в тому, буцімто вона вбивала тих, кого любила — своїх чоловіків, свою сестру. Вважали навіть винною в убивстві без трупа — в загибелі цього Руді, чи Джонні, чи Едді (хтозна, як звали того телепня), словом, ім’я, мов у рокера! — її так званого коханця, хоча насправді він виїхав, тікаючи від кредиторів і прагнучи уникнути покарання за незаконні оборудки, що так і липнули до того бевзя. Проти неї сфабрикували справу, прагнучи будь-що визнати винною! Адвокат гнув саме таку лінію — і отримував щедру плату. Аналізи показали, що на всіх місцевих цвинтарях використовували гербіцид на основі миш’яку, тож будь-який труп, що пролежав у землі тривалий час, напувався цієї отрути — особливо ж якщо добряче дощило. Вона і її адвокат виграли обидва процеси. Увага, пані й панове, я навмисне кажу: вона і її адвокат! Це не було правосуддям. Це не було істиною.

Зненацька крамар відчув біль у потилиці. Він підніс до неї руку, злякавшись укусу комахи, потім озирнувся.

До нього прикипіли очі Марі Морестьє. Серце старенького шпалерника тріпнулося, він затамував подих.

Кілька секунд вони не відводили одне від одного очей, вона — наполегливо, він — перелякано. Ремон Пуссен віддавна в присутності цієї мегери відчував дуже сильні емоції; спершу він думав, що то було кохання, і навіть залицявся до неї; нині ж він був упевнений — ішлося про ненависть.

Минув певний час, і Марі Морестьє вирішила покласти край обміну поглядами, стенула плечима і попрямувала далі так, ніби нічого не сталося.

Виструнчившись, вона пройшла прямо повз терасу ресторану, де її поява стишила перешіптування, й увійшла до м’ясної крамниці.

І знову розмови стихли. Морестьє скромно стала за іншими відвідувачами, однак власник крамниці, немов підкорившись мовчазній згоді, залишив роботу, даючи знати, що обслужить її поза чергою.

Ніхто не заперечував. Люди не лише визнавали цей винятковий статус Марі Морестьє, в її присутності вони ніби поринали в думки, дуже болісні думки. Вони й слова не могли проронити в її присутності, не наважувалися звернутись до неї — легенда передувала її появі, тож вони чекали, щоби Марі якнайшвидше зникла.

Чому її ніяк не могли забути? Чому вона — навіть уже виправдана — залишалася якимось міфом? Чому десять і навіть двадцять років по тому її справа не сходила з вуст?

Марі Морестьє була оповита двозначністю, що причаровує публіку і створює справжніх зірок: її фізична зовнішність не відповідала її поведінці. У повсякденному житті медсестра, яка виходить за заможних літніх пацієнтів, — це вродлива, спокуслива дівчина, яка підкреслює сексуальним вбранням свої форми, випуклі в усіх потрібних місцях. А Марі Морестьє, навіть замолоду, ніколи не скидалася на юнку, завжди була бліда, ніби переживала менопаузу задовго до менопаузи; ця велика коняка з поважними манерами і незворушним обличчям вбиралася у піджаки з високими комірами, начіплювала окуляри з масивними оправами й узувала туфельки радше добротні, аніж гламурні. Та, кого журналісти називали «пожирачкою чоловіків», з вигляду не була бажаною чи сексуальною жінкою. Як пов’язати цю добропорядну мармизу з численними шлюбами або з пристрастю до Руді — патлатого любителя покурити траву, спортсмена із засмаглими грудьми, що визирають з-під розстібнутої сорочки? Іще одна суперечність: на загальне переконання в отруйниці — особливо ж отруйниці-реци­дивістки — мають бути загострені риси обличчя, що виказували б порочність, мстивість і злобу; однак Марі Морестьє скидалася на прискіпливу вчительку чи, радше, на побожну (адже вона сумлінно ходила до церкви) викладачку катехізису. Словом, що б там про неї не казали, зовнішній вигляд цьому аж ніяк не відповідав: не пасував ні її коханцям, ні злочинам.

— Немає потреби пропускати мене вперед, — пробелькотіла Марі Морестьє вологим безбарвним голосом так, ніби цю честь їй виказували вперше.

— Мадам Морестьє, це моя крамниця, і я можу робити, як хочу, — спокійно відказав м’ясник. — До того ж, ці панове згодні, правда ж?

Клієнти слухняно закивали головами.

— Тоді мені телячої печінки і легенів для кішки.

Клієнти мимоволі вислухали це замовлення як рецепт майбутньої отрути.

Хтозна, можливо, Марі Морестьє просто мала таку оманливу зовнішність беззахисної жінки...

Адже лише поглянувши на неї, можна було засумніватися. Її сірі очі кидали гострі блискавки. І якби погляд міг убивати, то під час процесу вона точно поклала б і суддю, і заступника прокурора, й усіх свідків обвинувачення! Її виступи були різкими й категоричними: когось вона називала холопом, когось — кретином або самозакоханим нарцисом; і ефект від цього був насправді вражаючий, навіть більший, аніж вона сподівалася. Реабілітувати її жертв було нелегко — ніщо не зростало на спалених нею землях. Метикуватість жінки, у якій на перший погляд не можна й запідозрити розуму, перетворювала її на справжню дияволицю. Хай як хто її судив, але нікого вона не залишала байдужим. Морестьє винна? І все ж її сувора мармиза здається недостатньо порочною. А може, вона невинувата? Однак її обличчю бракувало ніжності. Кажете, вона продавала себе старим пердунцям? Але в такому разі її тіло мало би бути зграбним, принадним, бажаним чи принаймні таким, що саме