Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Так, так… Пані Евдокія страшенно любила котів! Вона обдаровувала тих чотироногих не то людськими, а просто ніжними материнськими почуваннями, особливо ці три розкішні породисті штуки, що були її вихованцями, що мали в її хаті котяче право громадянства.

Черідка пані Евдокії складалась з рудо-пасмистого, похожого на тигреня, коцуря Мацька та двох його наречених: Міцьки і Фіцьки (перша була білої, як сніг, масти, друга трохи сороката). Котища вдалися одне в одного дебелезні, ліниві й загодовані, як підсвинки, а шерсть на них світилася, ніби виглянсувана ваксою. Не диво, бо старунок і харчунок мали вони в пані Евдокії не то панський, а просто великобуржуазний!

Трохи не в калюжну куточку стояли приготовані для них мисочки з сирим і праженим молоком, а то й сметанкою, черепки зі свіжим, добірним м’ясивом, найчастіше курячою печінкою, на яку особливо пестій Мацько був великий охотник. І в покою, і в кухні коти мали повну автономію: могли в кожному місці вилежатись, всюди залізти, скрізь встромити свій ніс і все обнюхати.

Щоправда, коти змалечку вже були так вимуштрувані, що ніколи не торкнули б вам того, чого не слід. Дай Боже кожному львов’янинові таку шляхетну рису характеру!

Так то в нашої господині, пані Евдокії, було, як бачимо, дві великі пристрасті: одна позадомашня — це базарна площа на Новому Світі, і друга домашня — її «котусі». Ех, не дай Біг було скривдити чим-небудь її улюбленців! Хто лише посмів би криво на них подивитися, той знаходив ув особі пані Евдокії ворога на все життя!

А однак, знайшовся такий смільчак!

2

Зо страхом Божим і з трепетом душі я з’явився вперше на порозі нової кватири, перед обличчям мого неоціненого пана інструктора… Хоч я вже вчився у Львові другий рік і за той час успів потрохи отрястися з полохливости й заголюканости селюшка, проте саме слово «інструктор» наганяло на моє бідне школярське серце неясну тривогу. А втім, і зверхня подоба пана Макса, його мова, поведінка були такі, що зразу ж заганяло тобі душу в п’яти!

В тісній, вузенькій кімнатці мій неоцінений пан інструктор був похожий на лелеку, якого посадили в кліточку для канарка. Все тут було замале і затісне в порівнянні з його довжелезною і трохи таки чудернацькою фігурою. Такі меблі, як стіл чи крісельце, скидались при ньому радше на дитячі іграшки, як на предмети домашнього користування.

Коли він простягався на весь зріст на «недокінченій симфонії», його волохаті литки, неначе два кактуси, звисали на підлогу. Для них уже на канапі не ставало місця. Штани, що їх в ділянці моди охрещено «довгими», на моєму панові І інструкторові виходили якісь прикороткі. Сорочка завжди висмикувалась із штанів, а маншети рукавів ледь-ледь сягали ліктів.

Зате чуприну мав пан Макс повністю пристосовану до зросту, якому, очевидячки, Бог загубив міру. Бувало, мотне головою, і чуприна майне в повітрі, як хмара горобців, і летить сторчма з лоба аж на бороду. Мотне вдруге — і чуприна падає на потилицю, мов розпущені дівочі коси. Його насуплені брови з’їздили аж на перенісся, а з-під брів свердлували тебе очі — то лукаві й нахабні, то хитрі й насмішкуваті, що так і пронизували тебе наскрізь.

Пригадую: коли вперше пан Макс уп’ялив у мене свій зір, я стерп і знерухомів, неначе бідолашне колібрі, заворожене гіпнотичним поглядом страшної кобри.

— Ти як називаєшся? — буркнув сердито мій пан інструктор.

— Михайло, — пролепетав я і шурнув по-школярському зап’ятками.

— Гм!.. Михайло? Справді? Щось воно бачиться мені не так, народній приятелю! Ти мені зовсім не подобаєш на Михайла, а на Грицька. Хоч цілком добре міг би ти зватись і Гаврило. Ну, та чорт з ними, з Грицьком і Гаврилом… Ти мені, от, скажи, — тут мій пан інструктор знечев’я з розмахом сів, та так собі сів, аж у нещасній канапі затріщали всі ребра, застогнала кожна пружина. — Ти мені скажи, народній приятелю, ось що: любиш ти котів чи не любиш? Та дивись — кажи правду!

Від такого несподіваного питання я зовсім отетерів.

— Я… я не знаю, прошу пана, чи я люблю, чи ні… Я от кріликів дуже люблю, в мене вдома крілики ховались, а котів — то так якось…

— Начхать мені на твоїх кріликів! — загримів пан Макс. — Любиш котів чи ні?!

— Ні…

— Що — ні?

— Не люблю.

— То замало! — хвилювався мій неоцінений пан інструктор. — Замало сказати «не люблю!» Ти мусиш зненавидіти їх найглибшою ненавистю, такою, що походить з самого дна душі. Ти мусиш ненавидіти їх так, як я ненавиджу це прокляте кодло, щоб воно заснітилось, щоб пари-духу по ньому не стало. Стривай — поживеш у цій котячій захоронці стільки часу, скільки я тут невинно страждаю, тоді так само не терпітимеш їх, як корости!

Тут мій неоцінений пан інструктор притьмом схопився з канапи і випростався на весь зріст, що мене на смерть перестрашило, бо мені здавалося, що він у цій секунді проб’є маківкою стелю, розсадить дах нашої кам’янички та ще й скине з даху комин.

— Ти ось побачиш! — він нагнувся наді мною, як той журавель, що нагинається зачерпнути води, і ткнув мені просто в груди свій костистий палець. — Ти побачиш, як наша стара прифалює додому… Ти гадаєш — ким вона спершу поцікавиться: мною чи тобою? Спитає: пане Максе, може б, попідвечіркували? Або: Михасю, може, ти зголоднів? Куди там, брате Соловію, вона зараз припаде до своїх котусів! «Мої котусі кохані! Мої дзьобусі солодкі! Мацюсь! Міцюня! Фіцюня! Стужилися за панцею, що? Зараз, зараз! Панця для вас млічка свіженького принесла, а тобі, Мацюсю, поляндвічку купила!»

— А щоб тебе, бабо, ясний ґвінт вдарив! — заскреготав зубами пан Макс. — Ой, бабо окаянна, спам’ятайся, що ти робиш! Та ж візьми собі дитину на виховок! Скільки ж то по всяких притулках підкидьків, бездомних сиріт! Дай дитині тільки половину цього жировиська, що твої коти спацькають через день, то за рік мікрус отак спухне, таку матиме морду! Так ні: вона котам млічко, сметанку, поляндвічку, а в краю, як виказує статистика, щотретій чоловік голодує, недоїдає! А в Академічній буді наші хлопи-сіромахи вковують цілими місяцями на сухому хлібі і чайку! То що ти скажеш на таке свинство, народній приятелю?!

Що ж