Читати книгу - "Пригоди Лумпумчика. Прибулець із Сатурна, Чумарна Марія"

Погодьтеся, що для десятилітнього хлопця це непогано. А ця "кулька" каже: "Поки що достатньо".

— І що, моя свідомість може літати, куди захоче?

— Треба тільки чітко знати, чого ти бажаєш.

— Круто... Але ж я все там бачив так, ніби насправді був на Сатурні!

— Ти ж насправді й був.

Можете собі уявити, що б ви відчували на моєму місці! Думки нагадували кусючий рій мух, що облітали роєм мою голову.

Скільки комп'ютерних ігор про інопланетян ми зіграли з Сашком, скільки мультиків передивилися! Там інопланетяни були якісь страшні, злючі, вони нападали на землян і намагалися захопити нашу планету. А тут — якийсь голубий м'ячик з великими зеленими очима, без рота і без носа. До того ж він розмовляє зі мною без звуку, лише у моїх думках. Спершу я цього навіть не помітив, бо добре чув його голос. Такий мелодійний, як дзвіночок. Аж потім до мене дійшло, що чую його не вухами, а чимось всередині. Ніби в голові вмонтовано маленький приймач.

Треба було бігти у школу, а я не знав, що мені робити.

А що б зробили ви?

Спершу я уявив собі, як принесу свого "м'ячика" до школи і голосно скажу перед усім класом:

— Усім привіт! А погляньте, що в мене є!

Але щось мене стримало. Важко було вгадати, як поведеться інопланетянин та що можуть викинути мої однокласники. Це ж не звичайний собі м'ячик!

Де ж тоді подіти свою знахідку? Залишити вдома, поки не повернуся?

— Слухай, мені треба бігти в школу. Ти мене почекаєш?

— Почекаю.

— Треба тебе кудись заховати...

— А для чого ховати?

— Ну, так... А ти не втечеш?

— Ні.

— Будь ласка, не тікай! Мені так цікаво! Я скоро прийду!

Почувши мамині кроки, я вискочив із кімнати і побіг умиватися.

Таємниця

У вас коли-небудь була таємниця? Велика-превелика! Тоді ви знаєте, як вона розпирає груди, живіт, не дає дихати, слухати і говорити. Бо не можете про неї нікому розповісти.

А чому не можете? Поміркуйте самі. Звичайно, це було би здорово — сьогодні ж прибігти до класу і голосно сказати:

— Слухайте всі! У мене вдома є інопланетянин!

— А у мене є Кінг-Конг! — заверещить Свистун і почне стрибати по партах. Всі подумають, що я дурня клею. Тут зайде вчителька — і в найкращому випадку викличе першим відповідати. Сенсації не вийде.

Може, краще спершу розказати про все Сашкові?

І що? Так він і повірить!

Може, просто принести інопланетянина до школи і заховати його під партою? А він вистрибне, всі почнуть його ловити. А що, як директор забере його? Це ж інопланетянин! Його захочуть по телевізору показати.

Я уявив себе на екрані телевізора: "Цей скромний п'ятикласник із Вишнівки зустрівся із сатурнівцем. Тепер ним пишається вся школа!"

Школа буде гордитися, а "м'ячика" відберуть. Це точно. Краще поки що помовчати, а там щось придумається.

Розміркувавши так дорогою до школи, я тихо зайшов до класу і сів за парту, навіть не сказавши Сашкові: "Привіт!"

— Ти що, не виспався? Ми в середу граємо у відбірковому матчі, чув?

— Не чув. Добре, що граємо.

Мені навіть про матч не хотілося слухати. Просто нікого не хотілося чути. Я слухав тільки свою таємницю і розмірковував про те, що робити далі.

Найбільше боявся, аби той інопланетянин не втік від мене. Якщо він може літати подумки, куди забажає, то може легко вилетіти з кімнати, куди йому заманеться. Не буде ж він сидіти на кріслі цілісінький день!

Від цієї думки у мене в грудях похололо. Хотілося зірватися з місця й одразу бігти додому. Я весь зіщулився й аж очі заплющив.

— Тебе що — живіт болить? — тихо спитав Сашко.

— Та який живіт? Усе нормально!

Ех, якби Сашко знав! Не розкажеш йому просто так. Треба зустрітися після уроків, серйозно все обговорити.

— Ми сьогодні тренуємось на стадіоні, — зашепотів Сашко, бо до класу зайшла вчителька, — а завтра приміряємо форму. Класна — футболки зелені, а труси чорні. Я вже бачив. А в Дімки оранжева футболка. І м'ячі нові закупили... Вась, ти мене чуєш?

— Та чую. Слухай, ти зайди до мене дорогою. Я хочу тобі щось показати.

— Нову гру купив? О, а мій тато привіз із Києва супердиск — сто найкращих ігор про інопланетян! Я вчора цілий день просидів біля компика. Давай пограємо ввечері!

Вчителька перервала розмову, і я, чемно склавши руки на парті, просидів увесь урок, поринувши у власні думки...

Як можна жити із таємницею, котрою ти не можеш поділитися з другом? Вона ж тебе просто замучить. І радості від неї жодної. Таємниці для того й існують, що ними можна з кимось поділитися.

Сашко мене зрозуміє. Він справжній друг. Уміє берегти таємниці. В цьому я переконався. Бо так і не розповів нікому, що зі мною трапилося, коли я захопився комп'ютерною грою і ледь не потрапив у халепу...