Читати книгу - "Дім, в якому…"

Півгодини в мене жбурляли камінням, а потім Джин постукав по столу ручкою й оголосив, що обговорення мого взуття закінчилося. На той час усі встигли забути, що саме вони обговорюють, так що нагадування виявилося дуже доречним. Ціле товариство вирячилося на нещасні кросівки. Вони обдавали їх осудом мовчки, з гідністю, зневажаючи мою інфантильність і відсутність смаку. П’ятнадцять пар м’яких коричневих мокасинів — супроти однієї яскраво-червоної пари кросівок. Що довше вони на них дивилися, то ясніше ті палахкотіли. Під кінець у класі посіріло все, крім них.

Я якраз милувався ними, коли мені дали слово.

І… сам не знаю, як так сталося, але вперше в житті я сказав Фазанам усе, що про них думав. Сказав, що весь цей клас з усіма, хто в ньому перебуває, не вартий однієї пари таких шикарних кросівок. Так і сказав їм усім. Навіть бідному затурканому Топові, навіть Братам Поросятам. Я справді в ту мить так відчував, тому що не зношу зрадників та боягузів, а вони якраз і були зрадниками та боягузами.

Вони, напевно, вирішили, що я з перестраху збожеволів. Тільки Джин не здивувався.

— Ось ти і сказав нам те, що думаєш, — він протер окуляри і тицьнув пальцем у кросівки. — Адже річ була зовсім не в них. Річ була у тобі.

Кит чекав біля дошки з крейдою в руці. Проте обговорення закінчилося. Я сидів, заплющивши очі, поки всі вони не роз’їхалися. І просидів так іще доволі довго, коли залишився сам. Утома поволі витікала з мене. Я зробив щось, що виходило за рамки. Повівся, як нормальна людина. Перестав підлаштовуватися під інших. І хоч як би це все не закінчилося, я знав, що ніколи про це не пошкодую.

Я підняв голову і подивився на дошку. «Обговорення взуття. Пункт перший: зарозумілий. Пункт другий: привертає увагу до спільного дефекту. Пункт третій: зневажливо ставиться до колективу. Пункт четвертий: палить».

Кит примудрився зробити в кожному слові не менше ніж по дві помилки. Він майже не вмів писати, зате єдиний з усіх міг ходити, тому під час зборів до дошки зав­жди ставили його.

Наступні два дні ніхто зі мною не розмовляв. Вдавали, наче мене не існує. Я став чимось на кшталт привиду. На третій день такого життя Гомер повідомив, що мене викликають до директора.

Вихователь першої виглядав приблизно так, як виглядала би ціла група, якби вони не маскувалися з якоїсь причини під хлопчаків. Немов стара баба, яка сиділа всередині кожного з них, дожидаючи чергового похорону. Гнилизна, золоті зуби й підсліпуваті очиці. Хоча в нього принаймні все було на видноті.

— Уже навіть до дирекції дійшло, — сказав він, маючи вигляд лікаря, який сповіщає пацієнта, що той невиліковно хворий. Потім іще якийсь час зітхав і похитував головою, дивлячись на мене з таким співчуттям, що я раптом почав почувати себе не дуже свіжим мерцем. Добившись потрібного ефекту, Гомер, сапаючи й охкаючи, пішов.

У директорському кабінеті я був двічі. Раз — коли ще тільки приїхав, і вдруге — коли треба було вручити малюнок для виставки з ідіотською назвою «Моя любов до світу». Результат своєї триденної праці я охрестив «Древом життя». Тільки відійшовши від малюнка на кілька кроків, можна було розгледіти, що «древо» всіяне черепами й навалою червів. Зблизька вони здавалися чимось на кшталт груш серед викривлених гілок. Як я і думав, у Домі нічого не зауважили. Оцінили мій похмурий гумор, вочевидь, уже тільки на виставці, але як до цього поставилися, я не дізнався. Взагалі, це навіть не було жартом. Усе, що я міг сказати про свою любов до світу, приблизно так і виглядало, як я там зобразив.

У мій перший візит до директора дрібні черв’ячки в світовій любові вже вовтузилися, хоч до черепів іще не дійшло. Кабінет був чистий, але якийсь занедбаний. Було видно, що це не центр Дому, не те місце, куди все стягується і звідки все витікає, а так собі — сторожова будка. У кутку на дивані сиділа ганчір’яна лялька у смугастій сукенці з воланами. Завбільшки як трирічна дитина. І скрізь витикалися пришпилені аграфками записки. На стінах, на шторах, на спинці дивана. Але найбільше потрясіння в мене викликав гігантський вогнегасник над директорським столом. Він настільки приковував увагу, що придивитися до самого директора вже не було як. Той, хто сидить під антикварним вогненним дирижаблем, мабуть, на щось приблизно таке і розраховує. Думати можна тільки про те, як би ця штукенція не обвалилася і не вбила його просто в тебе на очах. Ні на що інше не залишається сили. Ненайгірший спосіб заховатися, залишаючись на видноті.

Директор говорив про політику школи. Про її шляхи. «Ми воліємо ліпити з готового матеріалу». Щось приблизно таке. Я не дуже уважно слухав. Бо дивився на вогнегасник. Він жахливо бісив. І все інше також. І лялька, і записки. «Може, в нього амнезія? — думав я. — І він сам собі постійно про все нагадує. Ось зараз я поїду, а він напише про мене і пришпилить цю інформацію де-небудь на видному місці».

Потім я все ж трохи його послухав. Він якраз дійшов до випускників. Тих, «хто багато чого досягнув». Це були люди на засклених фотографіях по обидва боки від вогнегасника. Пересічні й ображені індивіди, з медалями та ще якимись грамотами, що їх вони тоскно демонстрували камері. Якщо чесно, роздивлятися фотографії цвинтарів було б веселіше. З огляду на специфіку школи, принаймні одну таку фотографію треба було повішати біля решти.

Цього разу все було інакше. Вогнегасник залишився, де був, і записки біліли на всіх доступних і недоступних поверхнях, але в обстановці кабінету щось змінилося. Щось, не пов’язане з меблями та зниклою лялькою. Акула сидів під вогнегасником і копирсався в паперах. Висхлий, плямистий і кошлатий, наче порослий лишайником пень. Брови, також плямисті, сірі та кошлаті, нависали над очима, наче брудні бурульки. Перед ним була папка. Серед аркушів я розгледів свою фотографію і зрозумів, що папку набито мною. Моїми оцінками, характеристиками, фотознімками з різних років — усією тією частиною людини, яку можна перенести на папір. Я частково лежав перед ним, поміж корінцями картонної папки, частково сидів навпроти. Якщо й була хоч якась відмінність між пласким мною, котрий лежав, і об’ємним мною, котрий сидів, то вона полягала в червоних кросівках. Це вже було не взуття. Це був я сам. Моя відвага та мій безум, трішечки побляклі за три дні, але все ще осяйні й красиві, як полум’я.

— Мало статися щось украй поважне, якщо хлопці більше не хочуть тебе терпіти, — Акула продемонстрував мені якийсь аркушик. — Ось тут у мене лист. Під ним п’ятнадцять підписів. Як я маю це розуміти?

Я стенув плечима. Хай розуміє, як хоче. Бракувало тільки пояснювати йому про кросівки. Це було би просто смішно.

— Ваша група — зразкова група…

Плямисті бурульки обвисли, прикривши очі.

— Я дуже люблю цю групу.