Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

мною, але стається лише те, що я розумію — а що мені відомо про решту? решти не існувало. Можливо, нічого не існувало! Можливо, стався лише повільний величезний розпад. І моя боротьба проти цього розпаду в тому, аби спробувати надати йому форми? Форма обрамлює хаос, форма надає конструкції аморфній субстанції: бачити нескінченну плоть — це бачення божевільного, проте, якщо розрізати плоть на шматки і розділити її на дні і голоднечі, вона перестане бути втіленням занепаду і божевілля: вона знову стане гуманізованим життям.

Гуманізоване життя. Я надто гуманізувала життя. Але як мені тепер бути? Чи маю я дотримуватися всеохопного бачення, навіть якщо це означає триматися за незбагненну правду? Чи варто надавати форми небуттю і втілити в собі власну безтілесність у такий спосіб? Проте мені ще так далеко до розуміння. Раніше, хоч як я намагалася, моя обмеженість викликала у мене фізичне відчуття дискомфорту, будь-яка думка впиралася мені в чоло. Незабаром я була змушена без жалю визнати перешкоди, які створював для мене брак інтелекту, і відректися від такого шляху. Я знала, що приречена думати мало, мої думки обмежує плоть. Тоді як мені зараз відродити в собі думку? Може, тільки думка мене і врятувала б, я боюся пристрасті.

Бо маю врятувати завтрашній день, бо я повинна залишитися цілісною, бо не можу дозволити собі розпастися, бо мені неминуче доведеться сформувати жахливу нескінченну плоть і розрізати її на такі шматки, що могли б поміститися у щось розміром з мій рот, або щоб мій погляд міг їх охопити, адже я неминуче піддамся потребі надати всьому форми, потребі, яка постає з мого страху бути необмеженою — тоді, принаймні, лишіть мені мужність дозволити цій формі наростати на мені самостійно, немов кора, яка твердне сама собою, клуби вогню, що охолоджуються в землі. І вдосталь мужності, щоб опиратися спокусі вигадати форму.

Мені треба докласти чимало зусиль зараз, аби оприявнити зміст, хай яким він буде, — ці зусилля можна було б полегшити, уявивши, що я пишу це для когось.

Але я побоююсь писати для того, щоб мене зрозумів цей уявний хтось, боюся «створити» зміст із тим самим смиренним божевіллям, яке до вчора було моїм здоровим способом існування в рамках системи. Чи знадобиться мені мужність, щоб із беззахисним серцем і далі говорити, не звертаючись ні до кого та ні до чого? Як дитина, яка не думає ні про що. І наражатися на ризик бути враз випадково розчавленою.

Я не розумію, що я бачила. І не знаю навіть, чи я бачила щось, адже, як виявилося, мої очі не існують окремо від побаченого. Лише завдяки несподіваному тремтінню ліній, лише завдяки аномалії безперервної плинності моєї цивілізації, я на мить відчула живинну смерть. Ту благу смерть, яка дозволила мені виборсатися із забороненого павутиння життя. Вимовляти ім’я життя вголос заборонено. А я майже вимовила. Я ледь не заплуталася в його павутинні, що й стало б кінцем моєї історії.

Можливо, те, що трапилося зі мною — усвідомлення; і щоб не відступити від своєї правди, мені потрібно триматися осторонь від нього, мені потрібно й надалі не усвідомлювати. Будь-яке випадкове усвідомлення надто нагадує повне неусвідомлення.

Ні. Будь-яке раптове усвідомлення є, врешті, виявленням наскрізного неусвідомлення. Кожна мить у пошуках веде до втрати себе. Можливо, це усвідомлення насправді є таким повним, як і незнання, і я вийду з нього такою неушкодженою і невинною, якою була до того. Будь-яке моє розуміння ніколи не зрівняється із цим усвідомленням, тож житиму до тієї межі, яка для мене досяжна: моїм єдиним рівнем є життя. Але тепер, тепер я знаю секрет. Який я вже забуваю, ох, я відчуваю, що вже забуваю...

Щоб знову осягнути це, мені б довелося розкаятися. І, можливо, знання стануть убивством для моєї людської душі. А я не хочу, не хочу. Здатися повному невігластву — це могло б мене врятувати, це було б можливо. Та поки змагаюся за знання, моє нове невігластво, що є забуттям, стало священним. Я весталка таємниці, якої тепер не знаю. І я також служниця забутої небезпеки. Я знала те, чого не могла зрозуміти, на мій рот було накладено кляп, і мені лишилися тільки неосяжні фрагменти ритуалу. Втім, я вперше відчуваю, що моє забуття нарешті стало врівень із всесвітом. О, і я навіть не прагну, щоб мені пояснили те, що потрібно було б оприявнити, щоб пояснити. Я не хочу, щоб мені пояснювали те, для трактування чого знову потрібно було би пройти перевірку на людяність.

Життя і смерть належали мені, а я була потворна. Моя хоробрість була хоробрістю сновиди, що просто йде. У години приреченості мені вистачило мужності нічого не впорядковувати і не доводити до ладу. І насамперед не передбачати. Доти я не мала мужності дозволити собі керуватися невідомим і рухатися у не відомому мені напрямку: мої передбачення обумовлювали наперед саме те, що мені доведеться побачити. Це не було передбаченням побаченого: вони вже набули масштабу моїх турбот. Мої передбачення закрили від мене світ.

Доки я не здалася на кілька годин. І, їй-богу, я отримала те, чого не хотіла. Це була не долина річки, де я проходила — завжди уявляла, що знайдене буде родючим і вологим, як річкова долина. Я не очікувала такої всеосяжної невідповідності.

Щоб і надалі бути людиною, моєю жертвою має стати забуття? Тепер у звичайних обличчях деяких людей я змогла б розпізнати, що... що вони забули. І вони не знають, що вони забули те, що забули.

Я бачила. Я знаю, що бачила, бо не надавала побаченому сенсу. Я знаю, що бачила, бо не розумію. Я знаю, що бачила, бо те, що бачила — даремне. Послухай, мені доведеться говорити, бо не знаю, що робити з тим, що я пережила. Навіть гірше: не хочу те бачити. Те, що я бачила, руйнує мою повсякденність. Вибач за те, що тобі доводиться це слухати, я хотіла би побачити щось краще. Забирай те, що я бачила, позбав мене мого безглуздого бачення і мого даремного гріха.

Мені так страшно, що я змогла би прийняти те, що заблукала, лиш якби уявила, що хтось тримає мене за руку.

Тримати когось за руку завжди було тим, що я називала щастям. Багато разів, перш ніж заснути, у цій маленькій боротьбі за те, щоб не знепритомніти і не вирушити до більшого світу, — багато разів, перш ніж набратися сміливості і віддатися величі сну, я уявляю, що хтось тримає мене за руку, а