Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Пропав безвісти, Ткач Михась 📚 - Українською

Читати книгу - "Пропав безвісти, Ткач Михась"

66
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пропав безвісти" автора Ткач Михась. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Сергій підсунув стільця, сів з протилежного боку – почав грати. Після кількох ходів погляди зустрілися, ніби потонули один в одному. Потім вже поволі переставляли шашки – не було настроєності в тому дійстві. Сергій відчував якусь скованість. Від думки, що покликано його не для розваги, а важливої розмови, ледь стримував хвилювання. Чекав з нетерпінням її, і від однієї уяви кидало його то в холод, то в жар. Але Петро мовчав. Відкинувшись на спинку стільця, дивився на шашки, але їх не бачив. Погляд блукав десь надто далеко. І тому грав слабо, помилявся раз-по-раз, а після невдалих ходів швидко програв.

Розпочали ще одну партію. Петро мав зробити перший хід, однак не поспішав. Задумався, і враз тихенько заспівав:

Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину...

Щось ніби обірвалося всередині хлопця. Цю пісню він чув від батька не раз в дитинстві. І зараз від Петрового тихого голосу війнуло таким рідним, що на очах у Сергія виступили сльози. Було таке відчуття, що він не тут, на чужині, за тисячі кілометрів від рідного дому, а побіля хати, де батько лагодить вулики для бджіл.

Коли пісня стихла, Сергій підняв голову. Петро сидів якось зігнувшись, дивися вбік, на вікно. Обличчя осявалося не так світлом, як внутрішнім теплом – нічого в ньому не було чужого. Серце у Сергія билося з подвійною силою. Від усвідомлення, що це не сниться йому, хотілося гукнути: "Тату – це ти! Я тебе відразу пізнав." Але голос у хлопця пропав. Відчутно тремтіли вуста. Настала дивна тиша, немов зупинився час. Здавалося, ось-ось настане довгоочікувана розв'язка. Та Петро сидів у задумі і далі, наче закам'янів. Обличчя його вкрилося крапельками поту, в очах затаїлася незбагненна туга. Щось мучило, стримувало розкритися до кінця. Нарешті ворухнувся, глянув на Сергія винуватим поглядом: на вустах світилася гірка іронія.

— Це мій хід? – мовив і бездумно посунув шашку.

Сергій підвівся – грати далі не міг. Якось урівноважитися, а тим більше приховати те, що з ним діялося, було несила. Голова зробилася важкою, обличчя паленіло. Відчував, як ніби над ним і в ньому самому лунала давня пісня – в пам'ять стукало дитинство.

— Вибачте...— мовив і наче спіткнувся. Ледь не зірвалося з вуст "тату". – Піду, бо так голова розболілася...

Петро підвівся, подав руку: долоня була гаряча, як жар.

— Йди відпочивай. Не муч себе... – порадив. – А партію дограємо іншим разом...

Біля дверей Сергій на якусь мить затримався, в коридорі ще постояв, здалося, що хтось кличе, і тоді тільки зайшов до своєї кімнати. Хлопці вже спали, то, не вмикаючи світло, роздягнувся і ліг. Заплющив очі. І все те, що кілька хвилин відбувалося з ним, нараз постало знову. Вдивлявся і вдивлявся у задумливо-загадкове обличчя Петра, пригадував розмову. Кожне слово оживало в пам'яті, повторювалося. Раптом відчув у кімнаті запах липового цвіту. І спочатку тьмяно, а потім все чіткіше почало вимальовуватися рідне довкілля – верби понад копанкою, город у квітучих маках, груша-сахарка у саду і постать батька...

...Топчеться він у сутінках біля бджіл, до когось озивається, але голосу не чути. Чорний чуб і вуса припорошені борошном – тільки повернувся з вітряка, де мірошникує (і вітряк проглядається за селом, на горі). З околиці холодком тягне, видно лелеченят, що дрімають на сусідньому в'язі, а за хатою чути пісню – високо-високо, мов на крилах здіймається...

...Мати посміхається, весело щось розповідає – вечерю подає. На стільці патефон: батько приєднується дужим голосом: "Грицю, Грицю до роботи..." І Грицько у колисці озивається...

...Сільська вулиця така сумна. Багато підвід на ній, чоловіки з торбами, йдуть жінки і діти... Немов похоронна процесія рухається на цвинтар. Батько іде побіля воза. На ньому великий сірий картуз, біла сорочка. Ось і крайня хата... Мати затуляє обличчя і хилить голову, як зів'яла квітка. Якийсь тривожний дзвін. А далі околиця, білий туман...

Сергій розплющив очі, перевернувся на інший бік, потім ліг горілиць. Та уникнути думок було важко. Якийсь був потік... Тиснулися силоміць, накочувалися хвилями – то яскраво засвічувалися в пам'яті, то раптово зникали. І що дивно, у тій суцільній пітьмі маячилися двоє батькових облич: одне з них юне, інше – в літах... А крізь них – копи за селом, обмолочені скирти, луки зі скошеними травами, яри та березові гаї. І постать хлопчини, як тінь, на тих просторих угіддях, з поколотими п'ятами на стерні, потрісканими до крові, брудним від піску обличчям і торбинкою, в якій жменька колосків та вивітрене зерно на точку. А там – яке воно все щемно-солодке – недоспані ранки, густі досвітні тумани і, крізь тепле сонце грозові хвилі дощу. "Було насправді чи хтось невідомий переповів цю вразливу казку? Як там зараз? – вирвалося з душі. – Чи так цвітуть вишні, як тоді? Не заросла стежечка на околиці? Грицько, певно, щонеділі вудить на Снові. Чи згадує мене коли Марійка? – І враз материна печаль – в очах холодна осінь. – Боже, як хочеться додому!"

Далі лежати не міг – схопився. До ранку ще було далеко – всі міцно спали. Володя, що приїхав з Полтавщини, лежав горілиць, підклавши руки під голову. Одна нога висунулася з-під ковдри і вперлася в ліжко Сергія. Обережно переступив, щоб не розбудити і, підійшовши до столу, увімкнув настільну лампу. По хвилі узяв ручку, підсунув папір. "Добрий день, мамо! Привіт Грицькові, всім, хто мене пам'ятає," – написав. На цьому спинився, довго сидів, дивлячись невідь куди, потім з абзацу почав: "Те, що напишу зараз вам, мамо, можливо не стільки радості принесе, як смутку. Не знаю, з чого почати. Вчора зустрів..." На мить ручка застигла на папері. "Це ж вона буде переживати. А якщо помиляюся? Може, то дядько Денис?" – подумав про батькового брата, що до війни парубком подався на Донбас і теж пропав безвісти. Гніт ліг на душу. З рук випала ручка. Тоді згріб п'ястуком долоні листа і розірвав на маленькі клаптики. Підвівся, глянув на будильник, що стояв на підвіконнику "Без четверті чотири... Це якісь тортури. Далі так не можу. Треба поговорити відверто, з'ясувати все до кінця. помилився – значить помилився. Сорому тут ніякого. Тим більше трагедії. Виріс без батька, то тепер проживу. І зараз, тільки зараз! Бо помру від цієї нерозгаданої таємниці."

Ухопив светер, що лежав на стільці, вийшов в коридор. Біля тринадцятої постояв якусь хвилину, щоб вгамувати хвилювання, постукав.

— Хто там? – почувся голос, шкрябнув замок.

Сергій переступив поріг – розгублено водив очима по кімнаті.

Хлопці, що попідводили голови на ліжках, дивилися на нього, як на пришельця з того світу.

— Ти диви на нього. Що сталося? – спитав той, котрий відчинив двері і був поруч Сергія.

— У вас тут вчора поселився новачок, дядько Петро...

— Хе-е. Уже утік. Годину тому зібрав свої речі.

— І... куди?

— Мабуть, на Діксон. Туди о четвертій відходить теплохід "Салехард".

Сергій зробив якийсь рух, ніби струснувся від холоду і страшенно зблід. І це всі помітили.

— Гроші позичив?

— Щось зникло в кімнаті?

— А, зачекай, ось він тобі записку залишив, — згадав котрийсь.

Стримуючи хвилювання, Сергій розгорнув складений вчетверо папірець. Там було тільки три слова: "Бережи себе, Сергію".

В грудях хлопця спалахнуло, в очах засвітилося так яскраво, що на мить перестав бачити оточуючих.

— То мій батько... – видихнув одним подихом.

Тепер всі в кімнаті заніміли, немов понабирали в рот води. Ніхто нічого не питав.

Сергій ще якусь хвилину дивився на порожнє ліжко, потім кинувся до дверей – прожогом вискочив на вулицю.

Довго біг щосили в бік моря, не зважаючи на дужий вітер і холодний дощ, аж поки забракло повітря. Далі спам'ятався, глянув на годинник. "Теплохід відпливає о четвертій, а вже п'ята година. Все! – махнув безнадійно рукою. – Е-ех!.. Знову безвісти..." – прошепотів і стис міцно вуста. Стояв серед тундри, немов один у цілому світі, не відчуваючи, як вихльостує дощ по обличчю. Було невимовно гірко, жаль чогось нездійсненого, а можливо, втраченого назавжди.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пропав безвісти, Ткач Михась», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пропав безвісти, Ткач Михась"