Читати книгу - "Материне поле (збірка), Сухомлинський Василь"

Нікому й заставити вчити уроки.

Загадує вчителька дома читати, писати, розв'язувати задачі, а Федько гуляє.

Часто викликали до школи Федькову маму. Жалілися вчителі: вчиться погано.

Мати плакала, а син стояв, похнюпивши голову.

На літо давали йому завдання, і він сяк-так їх виконував.

Ледве-ледве переводили його з класу в клас.

Так дійшов Федько до третього класу. Сказала вчителька:

— Не переведу тебе до четвертого... Усі читають добре, а ти й читати не вмієш... І пишеш дуже погано.

Настав останній день навчання. Останній урок у третьому класі.

Оголошує вчителька: всіх переведено, а Федько за лишається на другий рік.

Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови.

Жалко стало Федька.

"Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком", — думали діти і їм було боляче.

"Це ж я ніколи не буду разом із товаришами", — думав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташка, яку люди називають каяттям.

— Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.

— Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на другий рік... Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчитимусь, — благав Федько.

— Гаразд, — зітхнула вчителька, — заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами... разом.

*******

НАТАЛОЧКА

Наш п'ятий "Б" вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються.

А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював...

А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителев зошит. Учитель дивується:

— Тебе ж не було в класі! Де ти взявся?

А всі регочуть.

Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспівав, що й учителька заслухалася.

— Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду послухати. Люблю, як цвіркун співає.

Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.

У Грицька сорочка завжди в чорнилі...

Та ось навесні до нашого п'ятого "Б" прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий га добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.

Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, притихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загадують постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить.

І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: "Заспівай по-цвіркунячому..." — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.

І що воно сталося в нашому п'ятому "Б"?

*******

НЕ ЗАБУВАЙ ПРО ДЖЕРЕЛО

— Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині? — питає учитель.

— Бачимо, — відповідають діти.

— Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок — аж до села, що розкинулось ген під горою.

Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті усихають...

На березі верби росли. В лісі водились білки.

То старовинне козацьке село. Викопали ставок запорожці після битви під Жовтими Водами поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мупом заносить.

Зійшлися селяни на сходку й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.

Люди й дотримувались цього розпорядку. Над ставом на зербових кілках, висіли дерев'яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки.

Для жінок, підлітків — менші. Для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не платив працею за радість і задоволення.

Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім'я (батько, мати, четверо синів і дві дочки), яку прозвали Неприкаяними.

Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі, й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги.

А потім стали помічати, що чимало підлітків так само робить: купаються, а мулу не виносять.

Старі люди брались повчати молодь: "Що ж ви робите?"

А підлітки їм:

— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх.

Поганий приклад виявився перехідним. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив...

Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев'яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.

Старий звичай забули.

Кожному думалось: "На мій вік вистачить". Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур'яном.

Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.

І ставок щез.

Тільки спогад про нього зберігся.

Подумайте над цією бувальщиною, діти.

Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.

*******

НЕЗНИЩЕННИЙ КАМІНЬ

Це було на Поліссі, на півночі України, в тяжкі роки фашистської окупації.

Серед дрімучих лісів, над тихим озером стояло старовинне українське село Маківка. Коли окупанти під-ходили до села, багато жителів пішло в партизани, а хто залишився, допомагали партизанам.

Вирішили фашисти знищити село, спалити всіх жителів. Та про цей страшний намір люди провідали зарані. Вночі вони всі до одного пішли в ліс, забравши з собою домашні нажитки, корів, птицю.

Вступив уранці каральний загін у село, а в ньому нікого немає.

Фашисти спалили все, що могло горіти, — хати, повітки, дерева. Позасипали криниці, золу висипали в озеро. Нічого не зосталося від села, крім великого білого каменя, що з давніх, незапам'ятних часів лежав посеред села.

З покоління в покоління передавалася легенда, що камінь цей сягає в грузьку глибину, куди не може дістатися ніхто.

Фашисти заклали під камінь вибухівку й висадили його в повітря.

Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: камінь лежав, мовби його й не чіпали.

Розлютовані фашисти знову підірвали камінь. А наступного ранку він знову білів посеред розритої землі, мовби до нього ніхто й не торкався.

Розлютовані гітлерівці знову підірвали камінь.

І знову на ранок він вийшов із-під землі.

— Це прокляте місце, — сказав фашистський офіцер.

Через кілька місяців наші війська прогнали фашистів. На пустир, де колись було старовинне село Маківка, повернулися з лісу старенькі, жінки й діти. Повернулись і партизани.

Вони підійшли до білого каменя й низько вклонилися йому.

— Так і наша Україна незнищенна, як цей камінь, — сказав найстаріший житель села, столітній дід Архип. — Цей незнищенний камінь — непогасна любов наша до рідної землі.

********

ПЕРЕД СПРАВЕДЛИВИМ СУДДЕЮ

В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помирати, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага співгромадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.

І ось настав час помирати Працьовитій Людині. Прийшла вона до Справедливого Судді. Той і питає:

— Скільки літ прожила ти на світі?

— Дев'яносто дев'ять, — відповідає Працьовита Людина.

— Показуй свої роки.

А Працьовита Людина щодня садовила по одному дереву. Скільки днів вона прожила, стільки й дерев виросло. Повела Працьовита Людина Справедливого Суддю, стала показувати дерево за деревом.

Багато днів минуло, поки Справедливий Суддя оглянув ліс, що виростила Працьовита Людина. Оглянув і сказав:

— Гарно ти прожила життя. Нехай залишиться від тебе у світі вічна слава.

Спокійно померла Працьовита Людина.

Приспіла година помирати Неробі.

— Скільки літ ти прожив на світі? — питає у нього Справедливий Суддя.

— Дев'яносто дев'ять, — відповідає Нероба.

— Показуй свої роки.

А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою порожнє місце.

— Ну, що ж, нехай залишиться від тебе забуття, — вирішив Справедливий Суддя.

Нероба помер, і тої ж миті люди про нього забули.

********

ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ

Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:

— Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.

Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.

Петрик подумав: "Посплю ще трохи".

Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.

Прокинувся Петрик — ой, лишенько! Сонце вже серед неба.

Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: "Ще встигну..."

Сів під грушею. Думає: "Ось посиджу ще трохи та й почну".

Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.

Прийшла мати ввечері й каже:

— Показуй, що зробив, сину.

А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері у вічі дивитися.

— Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.

Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує:

— Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.

Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:

— Ці помідори вранці були на полі, а тепер у ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.

Підвела до великої-великої купи зерна.

— Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.

Підвела до стінки, вимурованої з цегли.

— Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.

Підвела до великого кам'яного будинку, зайшла з сином. На полицях — паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.

— Це пекарня, — сказала мама. — Ці хлібини вранці бути ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.

От що таке прогаяний день.

***********

СІМ НОЖІВ

Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.

Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:

— Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?

Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шаткували.