Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадач тіней 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач тіней"

579
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадач тіней" автора Марк Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 44
Перейти на сторінку:
як мені вдалося замкнути замок зсередини, але я вдав, що не почув, і кинувся навтьоки. Я пропустив переклик. Суботнє покарання на годину продовжив математик.

П’ятниця стала для мене найстрахітливішим днем тижня. Об одинадцятій годині Маркес вирішив перевірити на мені елементарні принципи ньютонівського Закону тяжіння, про які нам розповіли на уроці фізики.

Закон всесвітнього тяжіння, який відкрив Ісаак Ньютон, твердить, що сила притягання між двома тілами прямо пропорційна добутку їхніх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Ця сила діє по прямій, яка проходить через центри тяжіння цих двох тіл.

Приблизно так у підручнику. Насправді зовсім інакше. Візьміть когось, хто поцупив у їдальні помідор зовсім не для того, щоб його з’їсти, дочекайтеся, поки томат опиниться на певній відстані й поки викрадач стисне його з усієї сили, і побачите, що з Маркесом закон Ньютона не спрацьовує. Адже помідор полетів не по прямій до центра тяжіння мого тіла, а вляпався прямісінько в мої окуляри. Посеред загального реготу в їдальні я впізнав щирий і такий гарний сміх Елізабет. Це мене підкосило.

* * *

Того вечора, у п’ятницю, коли мама знову мовила мені беззаперечним тоном: «Бачиш, я ж казала, що все буде добре!» — я поклав щоденник із записом про покарання на кухонний стіл, сказав, що їсти не хочеться, і пішов спати.

Суботнього ранку, поки інші учні з мого класу снідали перед телевізором, я пішов до школи.

У дворі було порожньо. Сторож згорнув записку про покарання, яку підписала мама, і поклав папірця до кишені сірої роби. Він дав мені вила, попередивши, щоб я не поранився, і кинув тачку на купу листя під баскетбольним кошиком, який здався мені оком Каїна чи Маркеса.

Я не менше ніж півгодини прововтузився з купою листя, поки сторож прийшов мені на допомогу.

— Я тебе впізнав: це ти був замкнений у шафі. Бути покараним першої ж суботи нового навчального року не менш круто, ніж зуміти замкнути зсередини замок, — зауважив він, відбираючи в мене вила.

Він упевнено всадовив їх усередину купи листя й підняв його стільки, скільки я не розгріб за півгодини.

— Що ти накоїв, щоб заслужити таке покарання? — поцікавився він, утоптуючи листя в тачці.

— Помилився у відмінюванні, — буркнув я.

— Не мені тебе картати: з граматикою в мене завжди було кепсько. Хоча й до прибирання в тебе хисту, здається, немає. Ти хоч щось умієш робити?

Я не на жарт замислився. Але хоч скільки копирсався в пам’яті, так і не пригадав за собою щонайменшого хисту, хоча раптом зрозумів, чому мої батьки так багато уваги приділяли тому піврічному запасу: у їхнього нащадка не було нічого іншого, чим вони могли б пишатися.

— Можливо, ти чимось захоплюєшся, щось подобається більше за інше, може, є якась мрія? — провадив він, підчепивши на вила другу купу листя.

— Приручати ніч! — несподівано для себе сказав я.

Ів, а саме так звали сторожа, розреготався так, що двійко горобців, що сиділи на гілці, вмить ушилися. А я, похнюпивши голову й запхавши руки до кишень, поплентався у другий кінець двору. Ів завернув мене з півдороги.

— Я не хотів тебе ображати, просто відповідь була несподівана, ось і все…

Тінь від баскетбольного кошика видовжилася по двору.

Сонце ще не досягло найвищої точки, і покарання моє не скінчилося.

— А навіщо тобі приручати ніч? Це таки дивна думка.

— Вас у моєму віці вона, певно, теж лякала. Ви, мабуть, просили зачиняти віконниці в спальні, щоб вона туди не вскочила.

Ів з подивом глянув на мене. Обличчя його якось змінилося, він уже не всміхався.

— По-перше, цього не було, а по-друге, якби й було, як ти можеш знати?

— Якщо ж це не так, то що вам до того? — відказав я, ідучи далі.

— Двір не такий уже й великий, далеко не зайдеш, — зауважив Ів, наздоганяючи мене, — ти не відповів на запитання.

— Знаю, і край.

— Гаразд, я дуже боявся ночі, але ніколи нікому цього не казав. Якщо ти скажеш, як про це здогадався й присягаєшся нікому не казати, я відпущу тебе об одинадцятій, а не о дванадцятій.

— Згода! — вигукнув я, простягаючи йому руку.

Ів ляснув мене по долоні й пильно подивився у вічі. Я не мав жодного уявлення про те, як здогадався, що сторож у дитинстві страшенно боявся ночі. Можливо, я просто спроектував на нього власні страхи. І чого дорослі завжди потребують пояснень?

— Ходімо сядемо, — запропонував він, указуючи на лавку неподалік баскетбольного кошика.

— Ліпше ходімо он туди, — я вказав на лавку на протилежному боці.

— Гаразд!

Як пояснити те, що, коли ми опинилися поруч посеред двору, він видався мені нітрохи не старшим за мене? Не знаю, ні як, ні чому так сталося, тільки я побачив, що шпалери в його спальні пожовкли, а паркет у будинку рипів, і цього він теж боявся з настанням ночі.

— Не знаю, — пробелькотів я трохи наляканий, — мабуть, уявив собі.

Ми довго мовчки сиділи на тій лавці. Тоді Ів зітхнув і, перш ніж звестися, поплескав мене по коліну.

— Гаразд, можеш іти, як домовилися, вже одинадцята. Тільки нікому не кажи. Не хочу, щоб школярі з мене глузували.

Я попрощався зі сторожем і подався додому на годину раніше, ніж мусив, міркуючи, як зустріне мене тато. Він учора пізно повернувся з дороги додому, і тепер мама вже, певно, пояснила йому, чого мене немає вдома. А як він мене покарає за те, що першої ж суботи нового навчального року мені довелося відбувати шкільне покарання? Поки я дорогою додому переймався тими сумними думками, мене вразило дещо незвичне. Сонце вже підбилося високо, і моя тінь здалася мені незвично великою, просто гігантською. Я спинився на мить, щоб до неї придивитися; її обриси не збігалися з моїми, ніби то не моя тінь бігла поперед мене по хіднику, а чиясь інша. Я почав до неї придивлятися й знову побачив фрагмент не з мого дитинства.

Якийсь чолов’яга потягнув мене до незнайомого саду, зняв пасок і добряче відшмагав.

Хоч би як тато сердився, але він ніколи не здіймав на мене руки.

Здається, я здогадався, з чиєї пам’яті зринув той спогад. Те, про що я подумав, було зовсім неймовірне, щоб не сказати неможливе.

Я прискорив ходу, завмираючи від жаху, аби швидше опинитися вдома.

Тато чекав на кухні. Коли він почув, як я кладу ранець у вітальні, відразу покликав мене. Голос у нього був суворий. За все життя батько дуже гнівався на

1 2 3 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач тіней"