Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Акули і дрібна рибка 📚 - Українською

Читати книгу - "Акули і дрібна рибка"

295
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Акули і дрібна рибка" автора Адам Пшехшта. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 11
Перейти на сторінку:
оборона ще існує.

-- Скільки в нас залишилося танків? – кинув у простір Томчак.

-- Зараз перевірю, -- зголосився капрал з головою обмотаною просякнутим кров‘ю бинтом.

-- Бігом! – дозволив він кивком.

-- Вони знов рушають, -- доповів жандарм, відриваючись від польового бінокля. – Пане поручику, Ви знаєте, що ми повинні… -- почав він вагаючись.

Грубим рухом він відсунув його, глянув на поле бою – німецькі машини відступали, але піхота рушала в наступ.

-- Біжи до телефону, -- кинув. – Скажи їм, що якщо протягом кількох годин ми одержимо допомогу, то утримаємо цю ділянку фронту. І повідом штаб, що карусель крутиться.

-- Що ?!

-- Передай їм:”Карусель крутиться”. Виконуй! – гаркнув.

Він повернувся, почувши непевне покашлювання. Перед ним струнко стояв танкіст з обгорілим обличчям.

-- Пане поручику, у нас сім справних, ну… -- на мить він замовк. – відносно справних машин. Одна геть побита, але як треба, то поїде. Кілометр чи два…

Томчак кивнув головою, що зрозумів, тоді вирушив у бік солдатів, які згуртувались поблизу вирубаних в землі й зміцнених дошками сходів, гарячково стискаючи рушниці.

-- Повітряну атаку відбито, -- загорлав він, перекрикуючи звуки бою. – У нас є зброя, здатна порадити собі з літаками фріців. Підмога в дорозі, але спочатку ми повинні відкинути ворога, -- він вказав на атаку німців. – Це тільки піхота, як ми. Примкнути багнети!

-- Примкнути багнети! – почулися голоси вздовж окопу.

-- За мною! – заверещав Томчак, піднімаючись по сходах.

***

Сонце смажило немилосердно, нагріваючи всі металеві частини спорядження. Більшість солдатів вже давно зняли шоломи, на щастя води не бракувало. Раз за разом хтось під‘їжджав до завантажених пораненими машин і приймав від медсестри стакан слабенького чаю. Колону захищали три озброєні важкими кулеметами тачанки й напівгусеничний артилерійський тягач з гаубицею – жалюгідні рештки розбитих на території Західної України військ.

Майор Норбутт-Одоланицький прикрив очі рукою, вдивляючись у клуби куряви на горизонті. Мабуть, саме повертався висланий кілька годин тому патруль. А може й ні…

-- Колона стій! Гармата до бою! – розпорядився він.

Тачанки без наказу висунулися вперед, артилеристи кинулися до гаубиці.

-- Пане майоре, це наші! – вигукнув один з уланів.

-- Гаразд, по місцях, -- наказав Одоланицький.

Він довіряв оку солдата – той вже кілька разів продемонстрував свій соколиний зір – однак траплялося, що відразу за спиною патруля з‘являлися переслідувачі. Потрібно готуватися до найгіршого.

Люди залягли в бур‘янах, вози усунули в тил, почулося клацання перезарядки зброї. У степу запанувала тиша. Нарешті її розірвав стукіт копит. Одоланицький лічив новоприбулих: дванадцятий, тринадцятий, чотирнадцятий. Одного бракувало.

-- Пане майоре, ми дійшли до лінії “З”, вона прямо перед нами, -- доповів вахмістр у просякнутому потом мундирі. – Ми не вступали в контакт з нашими, краще цілою колоною, бо ще б подумали, що ми совіцький патруль…

Одоланицький задумливо кивнув головою, можливо унтер-офіцер мав рацію, краще не ризикувати. Він вже давно зрозумів, що в смерті на війні немає нічого шляхетного, але загинути від куль своїх – справжня дурість.

-- Збираємося! – вигукнув. – Похідний стрій.

Після короткої метушні вони рушили вперед.

-- Он за тим узгір'ям, -- пояснив вахмістр, вказуючи на розташований на відстані кілометра пагорб. – Звідти вже видно бункери. Дійшли, -- кинув усміхнено.

-- Дякувати Богу, -- пробурмотів майор. – Боєприпасів до гаубиці в нас на десять пострілів, а самих кулеметів трохи замало, якби ми наштовхнулися на якийсь великий підрозділ. Що з вами? – запитав, навмисно не уточнивши питання.

Вахмістр зітхнув, почав шукати щось в кишені мундира.

-- Хай йому чорт, в мене закінчилися цигарки, -- зауважив він смутно. Одоланицький не квапив його. Чекав.

-- Ми напоролися на російські танкетки, -- обізвався нарешті унтер-офіцер. – Мабуть, якийсь розвідувальний підрозділ. От вони й поцілили в Вітка…

-- За вами гналися?

-- Ні, перш, ніж повернутися, я переконався, що вони не їдуть за нами, -- пролунала рішуча відповідь.

-- Якого типу?

-- Здається старі, Т-27.

-- Якось трохи дивно, -- Одоланицький витер піт з чола. – Тут вже повинні діяти штурмові підрозділи, а в них є Т-38.

-- Ніби й так, але самі знаєте, пане майоре, як це виглядає. В нас війна, а не маневри. Як їх потовкли, то вони компенсували втрати. Може звідти цей мотлох?

-- Може й так. Поїхали?

Вахмістр мовчки направив коня на пагорб.

-- Погляньте, -- махнув рукою.

Видимі на обрії сіро-білі, бетонні бункери тягнулися рівною шеренгою. Масивні, не дивлячись на відстань, вони випромінювали силу. Лінія “З” від слова “загата”.

Вони почекали, поки до них під‘їде решта колони, й рушили попереду. Одоланицький глибоко видихнув, схилився в сідлі, раптово відчувши біль напружених вже багато днів м‘язів. Вони доїхали додому. На них чекав відпочинок, перший за весь тиждень гарячий обід, безпека.

-- Шикуйся по чотири! – кинув у нього за спиною вахмістр. – Кроком руш!

Він не почув проклять, якими виснажені солдати привітали б такий наказ ще годину тому. Вони не хотіли, щоб свої сприйняли їх, як банду обірванців, тому вишикувалися ледь не з цирковою точністю. Бункери зростали на очах, але ніхто не вийшов їм назустріч, не привітав. Одоланицький оглянувся через плече – більше десятка возів котилося слідом за уланами, на флангах тачанки, тил охороняла гаубиця. Один з солдатів відділився від групи, під‘їхав майже стремено в стремено.

-- Пане майоре! – Одоланицький почув переляканий шепіт. – Бункери…

Білий, мов полотно кавалерист з соколиним оком

1 2 3 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акули і дрібна рибка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Акули і дрібна рибка"