Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Один місяць до подій прологу.

Вибух. Потужна вибухова хвиля розносить уламки автомобіля в різні боки. Крик. Крик. Рев поблизу припаркованих машин. Кров…

Я не бачила цього, але уява грає зі мною злий жарт домальовуючи жахливі картинки та нові подробиці.

Мій мозок досі відмовляється вірити в те, що сталося і воліє перебувати в якомусь ефемерному сні, відгороджуючи мене від жорстокої реальності.

Вчора вранці мого коханого Андрія не стало. Це не може бути… це якийсь поганий сон.

— Лера! — Яніс підіймає свій мудрий погляд, звертаючись до мене, витягаючи з в'язких думок. — Ти ні в чому не винна. Ти не знала Андрія. У нього було дуже багато таємниць і ти... — здригається від одного дзвінкого удару ложки об чашку, чого зазвичай не може дозволити собі через аристократичні манери. Але сьогодні ми всі не в собі. Яніс відкладає ложку на блюдце. Робить ковток кави й додає: — Ти, зокрема… найбільша його таємниця.

— Я... — замовкаю, провівши поглядом офіціанта, що проходить, підсуваюся ближче і кажу майже пошепки: — Я спала з ним п'ять років! Я знаю цю людину краще за інших! Якби тільки… ми посварилися вчора, розумієш?

— Знала... — виправляє, ігноруючи мої слова. — Тому я рекомендую тобі перечекати бурю в мене. Арон мій молодший брат приїжджає до міста. У нього з'явилися невідкладні справи й тому буду поруч із ним. Давати зелене світло, так би мовити. Вся квартира у твоєму розпорядженні. Я з'являтимуся тільки вночі. Ти не подумай, мої наміри пристойні.

— Зелене світло? — посміхаюся, пропускаючи повз крайню фразу про пристойні наміри.

Я знаю, хто такий Яніс Адаміді. І під покровом ночі він аж ніяк не педантичний аристократ, представник грецької діаспори. Але він вірний, і думати про «непристойні» наміри безглуздо.

— Менше знаєш, міцніше спиш, Леро. — Усміхається у відповідь. — Менше знаєш — міцніше спиш... Нема чого тобі забивати голову моїм молодшим братом.

— Так, ти правий. У мене своїх проблем вистачає... Але що скаже Ольга? Вона ніколи мене не любила, і тримала наш з Андрієм секрет у таємниці від дружини, тільки з поваги до тебе. Не впевнений, що вона буде рада моїй присутності.

— Ольга поїхала до матері. — Коротко відповідає Яніс.

Я знаю цього чоловіка п'ять років так само як і Андрія, і я навчилася визначати, коли він хоче втекти від розмови. Нині відбувається саме це. З якоїсь причини він не хоче говорити зі мною про свою кохану Ольгу.

— Ви знову посварилися? Знову дурні ревнощі з її боку?

— Ми не говоритимемо про це.

Таким чином Яніс закриває тему. Після цього чоловік лізе до кишені свого пальта. За мить на столі з'являється срібляста зв'язка ключів.

— Я наполегливо рекомендую тобі не з'являтися сьогодні у квартирі чи на роботі. Після того, як ми доп'ємо каву, їдь до мене.

Я не маленька дівчинка, за якою треба доглядати. Яка ще буря? Я — ніхто. Просто коханка. Навіщо комусь полює на мене? Про наш зв'язок з Андрієм знали одиниці, але з ввічливості до Яніса я киваю і відвертаюся до вікна.

Мене знову тягне до вчорашнього ранку. Спогади проектують кадри нашої сварки й мене починає трясти. Якби я тільки не відпустила його вчора, якби ми тільки не посварились... Я не розумію, що на мене найшло…

Нудота підступає до горла і я несвідомо хапаюся за шию, дряпаю шкіру.

— Леро, з тобою все гаразд? — Яніс стурбовано дивиться на мене.

Ні, чорт забирай! Я не в порядку! Мені хочеться про це прокричати дуже голосно! Але хіба хтось по-справжньому почує мене? Хіба хтось зрозуміє?

Мою відповідь перериває телефонний дзвінок. Це на краще. Я не хочу зараз розмовляти. Мені б знову навчитися дихати.

— Ні, я не на місці, — долітає до мене приглушений голос друга. — Зачекай на мене, я скоро приїду, — слухаючи відповідь співрозмовника, Яніс продовжує дивитися на мене. Накриває рукою мою руку та заспокійливо стискаючи її. — Ні… не треба! — його голос стає крижаним і, судячи з усього, абонент скинув виклик, бо Яніс відкидає телефон на стіл. — Ну що за невгамовний хлопчина?

— Хто?

— Арон…

Не встигнувши вимовити ім'я свого рідного брата, як я помічаю чорну тінь, що рухається по проходу.

Молодий хлопець значних розмірів пре як танк в наш бік. Його чорні очі чіпляють потилицю Яніса, а потім фокусується на мені, пускаючи вздовж хребта неприємний холодок.

Так он як виглядає цей хлопчина? Він — абсолютна протилежність своєму братові.

Зупинившись навпроти нас, Арон безцеремонно висуває стілець і, вмостившись на ньому закинувши ногу на ногу, вирячається на руку Яніса, яка досі накриває мою. Висмикую свою руку і ховаю обидві під стіл.

— Ділова зустріч, говориш? — Арон невдоволено цокає язиком, дивлячись перед собою. — А Ольга точно знає, як у твоєму розумінні виглядають ділові зустрічі?

— Замовкни, Арон! — холодно вимовляє старший Адаміді. — Я чекав на тебе тільки надвечір.

— Ну, вибач, що завадив трахнути в обід гарну суку, — розводить руки в сторони та переводить свій відчужений погляд на мене. Випльовує з огидою: — Як завжди, смак у тебе бездоганний.

Досить! Я не повинна це слухати. Мені начхати що собі надумав цей дурний хлопчик, але я не збираюся ні перед ким виправдовуватися. Тим більше якщо це не так.

Проігнорувавши ключі від квартири Яніса, я різко підіймаюся зі свого місця, швидко стаючи предметом загальної уваги. Плювати на манери пристойності. Я зараз не в тому стані, щоб їх дотримуватися.

— Доброго дня, Янісе, — коротко киваю своєму другові навмисно уникаючи цього шмаркача і рішуче покидаю їхню компанію.

Опинившись у салоні свого авто, усвідомлюю що я не така залізна як мені цього хотілося б. Вдруге за п'ять років, я дозволяю емоціям прорватися назовні. Вперше, подібне сталося два роки тому, коли я навмисно втратила дитину...

Сльози гарячими доріжками обпікають мої щоки і я не одразу розумію від чого мене так накрило. Чи то через те, що мене щойно назвали сукою, чи то через те, що моє життя полетіло до чортів собачих. Швидше за все і те, й інше.