Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова"

— Все-все, я зрозуміла.

Машина Ярослава зупиняється поряд з її під’їздом. Соля дивиться на сонце, що вже ховається за верхівками височенних будинків. Радісно мружиться під ним, а потім повертається до водія.

— Дякую і за врятування твоєї безладної сестри, і за послуги водія. Скинеш карту, я вартість застави за себе переведу?

— Угу, десять разів. Будемо вважати це подарунком на твій день народження, — глумиться Ярослав.

— Ні, то краще я переведу тобі на карту гроші, а ти мені справжній подарунок зробиш, — не погоджується дівчина, хоча прекрасно розуміє, що все це жарти. Просто її брат занадто чоловік, щоб з неї за таке брати кошти. Ще й не скаже їй, скільки він заплатив, навіть якщо вона винюхає номер його рахунку.

— Ти ж моя мала дитина, — чоловік зітхає театрально, а потім притягує до свого плеча сестру. — Ти коли станеш дорослою?

— Я і так доросла, — показує йому язика.

— Я помітив. А коли мені не треба буде витягувати тебе з халеп?

— Чи то від віку залежить?

— Твоя правда, — цілує сестру в маківку. — Гаразд, Солько, у мене там дружина з дитиною одна.

— Передавай від мене вітання. І сина можеш поцілувати від мене.

— Домовились. На вихідних приїжджай у гості.

— Намагатимусь.

Дівчина прощається з братом і йде додому. Це ще гарно, що живе вона в новобудові. І на лавочках тут немає жінок, що традиційно люблять сидіти під під’їздами й давати суб’єктивні оцінки всім, хто повз них проходить. Соля могла собі в голові зараз вигадати щонайменше десять слів, якими б нагородили її у цьому вигляді. Згодна, тут вона переборщила.

Може, замість того написати про жахливі умови в поліційних ділянках? А що, тема теж не менш важлива. А на додаток до того, публікація у їх журналі могла б привернути увагу до проблеми. Треба буде Мар’яні, їхній шефині, запропонувати.

Соля скидає з себе одяг, одразу ж завантажує його в пральну машинку, щедро приправляє кондиціонером, щоб вбити жахливий запах камери. А сама пірнає під душ. Виливає на себе подвійну дозу шампуню й молочка для тіла. Хочеться скоріше з себе змити сморід. І власне фіаско. Це ж треба було так вляпатися?

Можливо, Ярослав у чомусь правий? Для своїх двадцяти семи вона занадто бешкетна. Просто не може своєчасно гальмувати. Можливо, їй просто не вистачає у цьому житті адреналіну? Вона з тих, хто їм насичується і хоче ще. Така собі залежність від емоцій.

А де ще брати ті емоції, якщо не в постійних журналістських розслідуваннях? Ось де Соломія хапає, гребе свій адреналін. Правда сьогодні гормону стресу було набагато менше, ніж попелу, яким вона щедро посипала свою голову. Це ж треба було! А хотіла просто трішки поспілкуватися з дівчатами, які стояли на трасі. Соля точно не очікувала, що їх в одну мить пов’яжуть і делікатно запхають в автівку поліціянти. А потім доводь, що ти не руда.

Ще й дякувати її зайнятому, але дуже відповідальному братику. Ярослав приїхав одразу ж після її виклику. Щоправда, дівчині ще тоді довелось послухати про себе декілька ну дуже цікавих слів. Хоча від спокійного завжди Ярика це взагалі неочікувано. Невже ж йому так набридло час від часу прикривати сраку сестри? Соля у цих роздумах навіть відчуває, як сором заповнює її мозок і судини.

Вимикає воду, закутується у халат, а волосся заправляє у хитромудрий тюрбан на голові. Йде у кімнату, пише звіт начальниці й просить завтра з’явитися на роботі дещо пізніше. Мар’яна, яка відрізнялась завжди своєю суворістю, неочікувано спокійно відповідає:

«Соломіє, ну ти мене й посмішила історією. Сподіваюсь, що зараз ти мені це не з нар пишеш, а вдома у теплій ванній сидиш. Окей, завтра до першої години дня чекаю тебе з чернеткою».

Соля закочує очі. Сідати зараз за статтю вона не хоче. Скоріше — завалитися спати. Кожен раз, коли кількість адреналіну спадає, її зрубає сон. Зараз от би розтягнутися на ліжку. Своєму, рідному, з гарним ортопедичним матрацом. Але ж ця робота…

Стійте! А хто забороняє Соломії, дорослій жінці, будувати свій графік? Плює на все, на швидку руку сушить волосся феном і завалюється у спальні. Майже одразу засинає. Дякувати Богу й батькам, що у неї гнучка нервова система. Інакше навряд чи дівчина так просто могла викинути з пам’яті декілька годин у смердячому кутку в компанії повій та безхатьків. Соля не поділяла людей за соціальним статусом чи — не приведи Господь — за роботою. Але ж з такими людьми легше було спілкуватися хоча б на відкритому просторі, з протягом бажано.

Прокидається дівчина вже вранці. 

— Дідько! — дивиться на годинник, що примостився на тумбочці біля ліжка. Вискакує з-під ковдри та несеться на кухню. Клацає чайник, вмикає ноутбук, що сиротливо тулиться на столі. А сама себе перекривляє: — Соломіє, ти доросла жінка. Приляж. Ти сама свій графік будуєш. Тьху!

Сідає за статтю, пише її похапцем. Перечитує і видаляє до біса все. Не те, все не те. А час вже добігає до відведених їй щедротною шефинею годин. Соля ще раз лається, вже менш стримано. Витягує файл з видаленого. Просили чернетку? Ось вам чернетка. Соломія взагалі вважала себе гарною журналісткою. Гострою на язик, аналітично здібною, емпатичною.

Але все завжди було не те. Не глобально. Не шедеврально. А їй, Соломії Драгун, максималістці за своєю сутністю, треба було саме так. Щоб її робота була не дарма, щоб про неї могли згадати чи що. Соля й сама не знала, як обсантиметрити свої амбіції. Де можна буде вже намацати край її роботі, коли вона буде задоволена своїми ж статтями?