Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

 Дімон підхопив свій келих і попрямував до Віри і її подружки. Антон зітхнув, забираючи телефон. Добре, що їм замовлення ще не принесли, окрім коньяку для Жидкіна. Волков пішов слідом. Але спершу окинув поглядом піджак, змахнув неіснуючі пилинки, перевірив стан кросівок.  На все пішло кілька секунд.  Антон звик виглядати добре. Його дратувала самовпевненість Дімона. Який любив примовляти, що чоловікові досить бути трішки гарнішим мавпи.

Насправді Жидкін був набагато гарніше приматів. Ходив в спортзал, підтримував себе в формі, відвідував барбера, але частенько міг дозволити собі легкий безлад в одязі. Антон навпаки, акуратність вважав продовженням дисципліни.

Вже на підході, до кола світла від настільного світильника , що м’яко висвітлювало незнавші фарбування пасма волосся незнайомої Віри, Волков відчув що чомусь нервує. Сидіти за одним столом з фактично підлеглою здавалось йому неправильним, як йти по мінному полі. І відмовитись він би вже не міг. Бо дівчина його чимось зачепила, манила. Треба було просто познайомитись з нею ближче. Блимнути суворим начальницьким поглядом, щоб вона з неземної німфи перетворилась на звичайну залякану простушку. І заспокоїтись від того, що  в його житті все стабільно.

***

- Ну і місцинка, - Лара легенько зморщила свій акуратний носик. І повернула меню офіціантці.

- У нас офіси на другому поверсі, - Віра ніби вибачалась за місце зустрічі. І за те, що кафе не з тих, до яких звикла подруга. Лара любили щоб лофт, і щоб страви дорогущі, а порції мікроскопічні. І щоб був великий вибір кальянів в меню.

А кафе «Кофітайм» на першому поверсі офісної будівлі було підлаштоване для недорогих комплексних обідів і каву на виніс. Все для зручності місцевого офісного планктону.

- Блін, тільки не дивись відразу позаду мене, - раптом обдивившись скривилась Лара, і тут же нагородила  крижаним поглядом офіціантку, яка ставила перед нею лате в високій скляній чашці.

- А що там.., - тут же стрельнула очима в усі боки Віра. І осіклась, бо недалеко від неї з подругою, на м’яких диванах сиділи двоє: її начальник Дмитро Валентинович і якийсь незнайомець. Віра не втрималась, щоб роздивитись шефового приятеля уважніше: чорний піджак, під ним біла футболка так і  обліплює рельєфний торс. Волосся світло русяве, з платиновим відливом. Віра повернулась до подруги: - Там мій шеф і ще хтось.

- Тільки не кажи, що тебе Жидкін на робото взяв! – обурилась і здивувалась Лара.

 - Ага, Дмитро Валентинович, фінансовий директор «Спецбуду». Ти його знаєш?

- Ще б пак! – Лара пийнула каву через закручену яскраво-рожеву соломинку. – У нас були стосунки.

- О, вибач, - невідомо за що вибачилась Віра, і пригадала, що у подруги і правда перед канікулами по весні завівся кавалер, на якого вона покладала великі надії. Старший, заможній, сексуальний. Але як завівся, так і хутко зник, через півтори місяця. – Хочеш підемо в інше місце?

- Щоб він подумав, що я його уникаю? – Лара знову кинула погляд за столик з чоловіками. – Не діждеться. Сиди уже. Але і попала ти з ним.

- Це чому? – Віра знову подивилась на шефа. Те що він типовий альфа-самець вона зрозуміла ще в день, на співбесіді. Від Жидкіна так і випромінювалась самовпевненість.

- Так Жидкін бабій ще який. І до тебе підкочувати почне, ось побачиш.

- Таке скажеш.

- А він на моїй пам’яті ще ні одну спідницю не оминув, - Лара знову сьорбнула каву. – Про таких кажуть: має все, що рухається. Бідна людина. Проте, - у Лари загорілись бісики в глибині зіниць. – Органом він своїм володіє пречудово. Тож, погодишся на його пропозицію, матимеш безліч приємних хвилин. Головне, не роззявляй рота на щось більше.

- Лара! Не збираюсь я з ним спати! – сама думка про це була крамольною. Хіба ж можна ось так, заради сексу, без почуттів когось пускати в своє тіло і душу?

- А дарма. Твоя незайманість тільки тобі шкодить. Ходиш, як кішка в тічку, кидаєшся на людей.

- Ну годі, - Віра відчула як ніяковіє. Не любила вона коли обговорювали її особисте життя. – А того, хто з Дмитром Валентиновичем знаєш?

- Ну ти подруго даєш! – Лара засміялась. – Це ж ваш генеральний, Антон Волков, власною персоною. Але на нього навіть не задивляйся. Пропащий. У нього одна кохана – його робота. Нудний він, коротше.

- Лар, а вони йдуть до нас, - спохватилась Віра, помітивши що шеф обходить стільці і столики, і явно крокує до них з Ларою.

- От халепа, - Лара потяглась за гаманцем. – Тобі п’ятсот вистачить? Я зараз для виду кілька хвилин посиджу, і поїду. Вибачай, але твоїм Жидкіним я вже по горло сита.

Подруга виклала на стіл п’ятисотенну купюру, і похапцем поправила і без того рівні пасма чорного волосся. Віра вдячно сховала гроші. На роботу вона тільки влаштувалась, до зарплати ще дві неділі жити, мама в лікарні, а у тата Віра принципово брати гроші не хотіла. От попросила подругу позичити до першого заробітку.

- Дякую тобі, і вибач, що втягнула тебе в цей фарс, - ледь прошепотіла Віра подрузі. А та тільки посміхнулась. Мовляв вже маємо те що маємо. Віра подумала, що вона могла б поїхати все ж до Лариси, а не просити ту заскочити до офісного центру. Звісно, з розумної точки зору, Ларі на машині приїхати було легше, ніж Вірі добиратись в іншу частину міста з пересадками, а потім повертатись назад. Хто ж знав, що Жидкін і Лариса вже знайомі?

А шеф вже нависав над ними, щось говорив про тісний світ і сигнали Всесвіту. Він тримав в засмаглих пальцях пузатий кулеподібний келих з жовтою рідиною, синя сорочка ідеально сиділа на його підкачаному тілі, рукава обхоплювали рельєфні біцепси.

Блондин теж підійшов слідом за Жидкіним. Віра тепер вже з повним правом перевела погляд на незнайомця, і забула як дихати. Генеральний директор був красивим, як тільки можуть бути красивими чоловіки з правильними  і мужніми рисами обличчя, чітким контуром губ, по-жіночому пухнастими віями. А очі він мав пронизливо сині, як літнє небо, чи морський лід. Здавалось він дивиться глибоко в душу, роздивляючись всі її таємниці.