Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

У двері постукали. Шанобливо, проте настійливо: мовляв, знаю, ти тут, і нема чого прикидатися, що не чуєш. Відчиняй.

Треба було сказати Джергілові, аби нікого не впускали.

— Заходьте, не зачинено! — гукнув принц, розуміючи: не відчепляться.

Увійшов Харлін. Відшукав поглядом Пресвітлого, вклонився й відразу завів мову про «невідкладні справи». Талігхіл урвав його помахом руки, підвівся:

— Зачекай. Щось по-справжньому важливе є? Немає, знаю, що немає. Тому давай домовимося: сьогодні залишаєш мене у спокої, а з завтрашнього дня — мордуй, скільки дозволю. І не сперечайся. Все, йди.

Харлін уклонився:

— Лише одне питання, Пресвітлий. Одне питання — і піду.

— Гаразд, — великодушно дозволив Талігхіл. — Слухаю.

— Хто такий Раф-аль-Мон, пане? Вчора він прийшов до мене з розпискою на отримання… певної суми. Розписку видали ви.

— Я. Що тебе бентежить? «Певна сума»? Дрібниці. А хто такий Раф-аль-Мон, я не знаю. Торговець, котрий продав те, що мені сподобалося.

— Дякую, Пресвітлий. Отож, завтра… — скарбник вклонився, вийшов.

На порозі він зіткнувся з Джергілом — охоронець пропустив Харліна та увійшов:

— Речі розпаковано, Пресвітлий.

— І махтас?

— Як ви наказували — у жовтій кімнаті.

— Чудово. До мене більше нікого не пускайте.

Охоронець залишив кімнату принца, а той знову відкинувся на подушки: з думки не йшло почуте від Домаба. Деякий час він лежав, намагаючись розібратися із власними почуттями та вирішити, як ставитися до слів управителя. Потім подумав: не завадило б трохи розвіятися.

Як бути з тим, що розповів Домаб, вирішу завтра. А зараз… Чи не прогулятися мені до жовтої кімнати?..

Жовта кімната була недалеко від його покоїв. Пресвітлий прочинив двері і здивовано завмер на порозі.

— Ви досі тут, Тієліже? Я гадав, ми обговорили все, що ви хотіли — і зуміли — обговорити.

Жрець відірвав погляд від гральної дошки та вклонився:

— Так, Пресвітлий. Але я почув від служників про цю дивину, — Тієліг вказав на махтас, — і вирішив зайти глянути.

— Ви надто багато почали собі дозволяти, Тієліже. Знаходитеся, де не слід, заглядаєте в апартаменти Пресвітлих — я вражений. Хіба культ Ув-Дайгрейса набув надзвичайної популярності в народі?

— Не більшої, ніж раніше, — відповів жрець. — Я, певно, мушу вибачитися за свої вчинки.

— Мусите, — згодився Талігхіл. — Але ж не вибачаєтеся. Скажіть-но краще, ви любите грати в азартні ігри?

— Цього мені не дозволяє сан. Але зазначу: якщо ви мали на увазі махтас, то де — не азартна гра. В усякому разі, у нього мені грати не забороняється.

— То зіграємо?

— Почнемо зі знайомства з правилами гри… — сказав Талігхіл, вмощуючись у кріслі.

— Даруйте, Пресвітлий, але мені вони знайомі, — повідомив Тієліг, сідаючи навпроти.

— Так? — здивувався принц. — Звідки?

— За моє тривале та неспокійне життя доводилося зустрічатися з багатьма речами, — ухильно відповів жрець. — У тому числі й із махтасом.

— Виявляється, Тієліже, ви досвідчений гравець?

— Відносно, Пресвітлий. Є гравці, порівняно з котрими я — немовля.

— Чудово. Тоді почнемо.

Дві армії заворушилися, вишикувались у бойові порядки й націлились на фортецю в центрі поля. Якийсь час вона буде нейтральною територією, а далі… Далі — як вийде.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Після сеансу Мугід побажав доброї ночі і пішов. Лише тоді ми почали мовчки виходити з кімнатки. Поглядами намагалися не зустрічатися. Певно, кожен думав про товстулю. Я також, але інакше, ніж усі: я був їй вдячний.

Потім я помітив Карну — вона повільно і сумно піднімалася сходами. Мабуть, їй було не по собі від того, що вчорашня співрозмовниця сьогодні з’їхала з глузду.

Я наздогнав її і тихо проказав:

— Мені шкода.

Знову банальності, хлопче. Розмінюєшся на дрібниці.

— Так, — згодилася вона, — її шкода. Але, можливо, так краще: раптом завдяки сну вона насправді врятує сина?

— Ви вірите, що їй наснився віщий сон? — подив не треба було імітувати — я був збитий з пантелику такою забобонністю, таким марновірством — навіщо вірити у те, чого не може бути. А ще історик…

Дівчина уважно подивилася на мене:

— А ви після оповідей вважаєте це неймовірним?

— Чому ж? Воно було ймовірним. Тепер — ні.

Кривиш душею.

— Чому?

— Тому що Боги пішли, давній Ашедгун злився з Хуміндаром, а Пресвітлих немає. Часи Богів минули, Карно. Тепер не слід покладатися на надприродні сили. Ми самі стаємо Богами, створюючи літаки, пароплави, телевізори та багато іншого, ми літаємо у піднебессі та спускаємося під землю. Ми, якщо хочете, зайняли ту ж екологічну нішу, котра була прерогативою Богів. А самі Боги вимерли. Їхні дива стали неможливими, хоча раніше були об’єктивною реальністю; натомість наші літаки-телевізори перетворилися на таку реальність, — а тоді вони були неможливими. Ось так.

— Так, — згодилася вона. — Але сон їй наснився.

— Мені також сни сняться. Деякі навіть збуваються. Звичайно, не повністю, але… Розумієте, якщо я, скажімо, дуже хочу придбати садибу на одному з «мальовничих берегів Ханху», як про де пишуть у рекламних проспектах, — так-от, якщо я дуже цього хочу, думаю про це весь час, то й наснитися мені така садиба може запросто, навіть не двічі, не тричі, а безліч разів. І чи дивним буде, що врешті-решт я назбираю грошенят — або, скажімо, пограбую банк — і куплю-таки свою двоповерхову мрію?

— Однак Селла не мріяла про те, аби її син загинув, — зауважила дівчина.

— Правильно. Не мріяла. Але могла боятися, Що така катастрофа станеться. От і наснилося.

Карна стала й уважно глянула мені у вічі.

— Нулкере, ви не вірите жодному своєму слову. Тоді навіщо кажете? Аби втішити мене?

Не знаю, як стосовно історика, та психолог з неї чудовий. А розрадник із мене…

— Вірю, — сказав я. — Бо якщо не вірити моїм словам, тоді — що залишається?..

— Мабуть, розплющити очі та подивитися на правду. Зробити те, чого боявся Талігхіл. — Вона помовчала і додала: — А взагалі, даруйте, за різкий тон. День сьогодні такий… важкий. Знаєте, хочеться, аби пішов дощ. У повітрі сухо, наче в склепі. Ну, бувайте.

Карна пішла, а я деякий час так і стояв: у кімнатах і так прохолодно! Якщо ще й дощ піде, точно замерзну чи захворію. Або — і те, й інше.

Нарешті згадав про роботу і вирушив до себе: напрацював кілька аркушів, наговорив дві касети. У ліжко вклався рано: завтра буде важкенький день, варто виспатися.

Я навіть не здогадувався, наскільки влучними виявилися припущення.

ДЕНЬ П’ЯТИЙ

Усю ніч не вщухав дощ. Я закрив вікно, але передзвін краплин все одно долинав. А потім…

Не знаю, як це описати. Спочатку вирішив: вежа розвалюється