Читати книгу - "Нічний черговий"

— Але чому...

— Потім поясню. Ти можеш це зробити?

— Буду в тебе о шостій п'ятнадцять.

— Чекаю в барі.

— Оце діло,— Генрі захихотів, і мені вчувся смішок п'янички.

— До зустрічі,— сказав я і поклав трубку. Сидячи на краєчку вузького готельного ліжка, я все ще тримав у руках телефон і розважав, чи не краще було б написати в Харрісберг і зачекати два тижні, щоб зовсім не приїжджати в Скрантон і не дзвонити братові. Потім рішуче похитав головою. Якщо хочеш знати своє майбутнє, треба триматися чогось у минулому. А брат Генрі — якраз добрячий шмат мого минулого.

Коли помер батько, Генрі було двадцять років. Природно, що саме він став главою сім'ї, оскільки інші діти були набагато молодші. Я навчився його поважати і коритися йому. Для цього не треба було заходити в конфлікт з власним сумлінням, бо Генрі був розумний хлопець з доброю і щирою душею, меткий у навчанні. Він був першим учнем у класі, незмінним старостою, а згодом одержав стипендію для вступу в університет штату Пенсільванія. У хлопця був також діловий хист, і він щедро ділився з молодшими, особливо зі мною, грошима, які заробляв після уроків і під час літніх канікул. Мати часто повторювала, що він — єдиний з її дітей, народжений для багатства і успіху. Саме Генрі допоміг мені подолати опір матері, коли я надумав стати льотчиком. Він, до речі, й платив за моє навчання у льотній школі. Тоді він уже одержав диплом бухгалтера, добре заробляв як на свій вік і встиг одружитися.

Через деякий час я повернув йому всі гроші, які він витратив на мене, хоча сам Генрі ніколи про жоден цент не згадував. Але бачились ми не часто, бо жили в різних кінцях країни. До того ж Генрі не вилазив з клопотів про жінку і родину, що дедалі збільшувалася. Після скандалу з моїм молодшим братом, у ті кілька разів, коли ми зустрічалися, Медж наполегливо намагалася з'ясувати, чому я досі неодружений.

Через усе це Генрі був одним із тих небагатьох людей у моєму житті, на саму згадку про яких я відчував провину, що не спроможний повністю віддячити за їхнє піклування. Я знав, що одержав від Генрі набагато більше, ніж можу повернути, і це мене гнітило. Тому я навіть зрадів, що харрісберзькі бюрократи дали мені змогу приїхати в рідне місто і ще раз звернутися до братика, по допомогу.

Я був приголомшений, коли зустрівся з ним у барі. Ми не бачились п'ять років. Тоді Генрі був бадьорою, міцною, впевненою в собі людиною. Тепер він виглядав так, ніби ці п'ять років його пригнітили. Він згорбився, здавався меншим на зріст. На голові стирчали рідкі жмутики жовтувато-сивого волосся. На носі в нього сиділи окуляри з грубими скельцями в золотій оправі, що глибоко врізалися в перенісся. У нього були дуже гарні лагідні очі, але окуляри псували враження. Навіть у півтемряві бару Генрі нагадував мені маленьке затуркане звірятко, що боязко визирає зі своєї нірки, ладне за найменшого натяку на небезпеку втекти у сховок.

— Іди сюди, Хенку,— гукнув я, підводячись.

Ми мовчки потисли один одному руки. Я був певний: Генрі розуміє, що змін, які сталися з ним, не можна не помітити, і що я намагаюся приховати свою реакцію.

— Тобі пощастило,— мовив Генрі.— Я знайшов її відразу.— Він поліз у кишеню, витягнув звідти конверт і подав мені. Я дістав метрику. Ось воно, підтвердження справжньості моєї особи. Дуглас Трейнор Граймс, громадянин США, чоловічої статі, син Маргарет Трейнор Граймс.

Поки я вивчав тонюсінький пожовклий папірець, Генрі метушився з пальтом: зняв його і склав на стільці. Пальто було потерте на ліктях і манжетах.

— Що замовимо, Хенку? — запитав я надто сердечно і, отже, фальшиво.

— Що завжди,— його голос, густий і виразний, лишився майже без змін, як викохана і старанно начищена згадка про давні часи.

— Я візьму те саме,— сказав я офіціанту, який стояв біля нашого столика.

— То що, хлопчику,— озвався Генрі,— повернення блудного сина?

— Не зовсім. Скоріше заправка пальним перед стартом.

— Ти більше не літаєш?

— Я писав тобі про це.

— Це єдине, про що ти писав,— підтвердив Генрі.— Ні, ні, я не скаржуся.— Він заспокійливо простяг до мене руки. Я помітив, що вони в нього тремтять. «Святий боже, подумав я, йому ж тільки сорок років».— Світ — це місце, де всі чимось заклопотані,— вів далі Генрі.— Дуже важко спілкуватися. Минає час. Кожен з братів іде власним шляхом.

Тим часом принесли наше замовлення, і ми випили за здоров'я один одного. Генрі пив жадібно, одним ковтком випорожнив цілу склянку.

— Це я так після робочого дня,— виправдався він, спіймавши мій погляд.— Час на роботі тягнеться як слимак.

— Уявляю собі,— погодився я.

— Ну, розкажи мені, що в тебе нового,— поцікавився Генрі.

— Спочатку ти розкажи,— попросив я.— Як Медж, діти і всі інші?

Поки Генрі розповідав мені про свою сім'ю, він ще двічі замовляв випити.

— Медж — гарна жінка, але вона трохи здала, тому що повинна клопотатися усім сама, не маючи ні від кого допомоги, крім того, ще Асоціація батьків і вчителів, а вечорами курси стенографії; дівчатка чудові, старшій — чотирнадцять, і вона вже має свої проблеми, легко збуджується, як більшість сучасних дітей, потроху консультується у психіатра.

Потім демонструвалися фотографії: сім'я на березі озера в Поконосі, жіноча половина — засмагла, здорова і весела, Генрі в завеликих на нього плавках, блідий, із зацькованим поглядом, ніби боїться, що неминуче втопиться.

Новини про Берта мене не здивували.

— Він тепер непогано заробляє, працює диктором на радіо в Сан-Дієго,— сказав Генрі.— У Берта добре серце, він завжди присилає дівчаткам подарунки на різдво, але не знаю, що я робив би з ним, якби він здумав сюди заявитися. Сестра Клара вийшла заміж у Чікаго, має двох дітей, ти про це знаєш?

— Я чув, що вона вийшла заміж, але не знав про дітей.

— Ми її теж зовсім не бачимо,— поскаржився Генрі.— Сім'ї тепер легко розпадаються, хіба не так? Через кілька років мої дівчатка також, мабуть, поїдуть від нас, і ми з Медж будемо сидіти удвох і дивитися телевізор.— Він сумно посміхнувся.— Веселі роздуми. І все-таки, в усьому цьому є