Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Яке ж було моє здивування, коли я дізналася в нещадному монстрі того, кого любила найбільше.

- Миров?!  – я не знаю, що змусило мене почати кричати.

Маша з подивом на мене витріщилася.  Так, не такий був наш план.  Але й подруга була шокована тим, що відбувається.

- Що за... - почав один із вампірів, повертаючись до нас.  Я впізнала в ньому Андрія Багрова.

- Відпустіть її, - холодно промовила Маша.  Саша не слухався.  Він був у якомусь ступорі.  – Відпустіть її.  Більше повторювати не буду.

Помітивши загрозливі нотки в голосі Громової, Мировий моментально прийшов до тями і опустив тремтячу дівчину на землю.

Чулося її віддалене дихання.  Пощастило, що бідолаха ще жива.

- Що ви тут робите?  - Запитав Саша.

- Це не твоя справа!  - Я більше не могла стримуватися.

- Ксю, заспокойся, - Марія намагалася привести мене до тями.

– Як ви нас знайшли?  - Запитав третій хлопець.

Він стурбовано розглядав Громову.

- Ах, ти теж тут, - їдко пробурмотіла подруга.

Зрозуміло, це той красень, з яким вона проводила час на вечірці.

Не одна я розчарувалася цього вечора.  Цим паршивим, жахливим вечором.

- А я то думала, що ти не такий!  - бляха, чому я так кричу?  - Сподівалася, що ви з батьком не п'єте кров.  А ви весь цей час убивали людей у ​​місті!

- То ти знала про вампірів?  – недовірливо поцікавився Андрій.

- Звісно, ​​- втрутилася в розмову Маша.  – І якби ми раніше знали, що ви п'єте кров, то й на метр до вас не наблизилися б.

- Ксю… - почувся тихий голос Алекса.  - Ти все не так зрозуміла.

- Так?  - Настала моя черга дивуватися.  - Тобто ти зараз не пив кров у цієї дівчини, а просто мирно гуляв парком, а ми тобі завадили?  Тоді вибач: ми вже йдемо.

Схопивши подругу за руку, я попрямувала до виходу з парку.  Чорт, треба було поїхати таксі.

Сльози котилися по обличчю, залишаючи мокрі солоні доріжки.

- Ксю, - спробувала мене заспокоїти Громова.  - Він повний придурок, ти ж сама казала.  А тепер тобі ще й треба триматися від нього якнайдалі.

Коли ми прийшли додому, сльози на обличчі майже висохли.  Але червоні очі давалися взнаки.

Сергій, що відчинив нам двері, одразу запідозрив недобре:

- Ксеня, що сталося?

- Запитайте свого сина, - закричала я і побігла до себе в кімнату.

Через дві хвилини мого плеча торкнулася така знайома рука, яка неодноразово заспокоювала мене.  Маша.

Зачинивши двері, подруга опустилася на ліжко поряд зі мною.

– Ти маму налякала.  Вони тепер сидять на кухні і гадають, що сталося, а до тебе підійти бояться, - пояснила вона.

Я пропустила її слова повз вуха.  Саша виявився одним із тих, хто руйнував людські життя, розпоряджався ними за своїм бажанням.

І це найбільше жахало, роздираючи зсередини…