Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

407
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 176
Перейти на сторінку:
дня я також летів із Нью-Йорка до Чикаґо — метаючись туди-сюди, не завжди знаючи чому. Я зайшов до вбиральні й замкнувся там. Люди стукали, але я плакав і не хотів виходити.

* * *

Насправді Кантабіле не змусив мене чекати надто довго. Він зателефонував саме перед полуднем. Можливо, він зголоднів. Пам’ятаю, хтось писав, що у Парижі наприкінці дев’ятнадцятого століття бачив п’яного й обрезклого Верлена, який лунко стукаючи тростиною по хіднику, йшов на ланч, а невдовзі після цього — ошатно вбраного Пуанка-ре, видатного математика, який описував пальцями криві, ілюструючи напрямок своїх думок, також дорогою на ланч.

Обідня пора — це обідня пора, незалежно від того поет ви, математик чи ґанґстер.

— Гаразд, придурку, зустрінемось одразу після ланчу. Ти матимеш із собою готівку. І більше нічого. Жодних викрутасів, — сказав Кантабіле.

— Я б і не знав що та як, — відповів я.

— Це правда, поки ти не заварив чогось із Джорджем Свібелом. Ти прийдеш сам.

— Ясна річ. Мені б ніколи й на думку не спало…

— Що ж, тепер я це сказав, але краще забудь. Прийдеш сам. І принесеш нові купюри. Іди в банк і візьми чисті гроші. Дев’ять папірців по п’ятдесят. Нових. Без жодних жирних плям. І радій, якщо я не змушу тебе проковтнути той бісовий чек.

От катюга! Але, можливо, він просто підхльостує себе й розпалює свою лють. Одначе тепер я мав лише одну ціль: позбутися його, виявляючи покору й погоджуючись на все.

— Як скажеш, — відповів я. — Куди мені принести ці гроші?

— Російська лазня на Дивіжн-стріт.

— У цю руїну? Заради Бога!

— Будь перед входом о першій сорок п’ять і чекай. І сам! — звелів він.

— Добре, — відказав я.

Але він не став чекати на мою згоду. Я знову почув гудки у слухавці. Це настирне пищання я ототожнював із тривогою душі, відірваної від тіла.

Мені треба було розворушитися. Я не міг сподіватися, що Рената чимось мені допоможе. Вона сьогодні переймалася аукціоном і розсердилася б, якби я зателефонував туди з проханням відвезти мене на Північний Вест-Сайд. Вона люб’язна і вродлива жінка з чудовими грудьми, але ображається, якщо до неї не виявляти належної уваги і поваги, й миттю спалахує. Що ж, я й сам якось із усім цим упораюся. Можливо, мені самотужки вдасться підігнати «мерседес» до майстерні. І тоді вантажівка з буксирним тросом не знадобиться. А потім я би знайшов таксі чи зателефонував у «Винайми авто». Не їхав би автобусом. У автобусах і метро надто багато озброєних п’янюг і любителів героїну. Але ні, стривай! Спершу я мушу зателефонувати до Мурра, а тоді мчати до банку. А ще треба попередити, що я не зможу відвезти Ліш та Меррі на урок фортепіано. Це для мене було особливо неприємно, бо я трохи боюся Деніз. Вона й досі має наді мною певну владу. Деніз робила величезну проблему з цих уроків. Але для неї все становить проблему, все є серйозним, вирішальним. Усім психологічним негараздам, що стосуються дітей, вона надає неабиякої ваги. Питання дитячого розвитку для неї вкрай болісні, страшні й трагічні. Якщо діти виростуть пропащими, то це через мене. Я покинув їх у найзагрозливіший момент в історії цивілізації заради того, щоб злигатися з Ренатою. «Цією шльондрою зі здоровими цицьками», як називала її Деніз. Вона завжди говорила про вродливу Ренату, як про тлусту вульгарну дівку. Епітети, що їх добирала, здавалося, мали на меті зробити з Ренати чоловіка, а з мене — жінку.

Деніз, як і багатство, подарував мені театр Беласко. Роль фон Тренка виконував Мерфі Вервайджер, якому, як зірці, належався цілий почет (костюмер, прес-агент, хлопчик на побігеньках). Деніз, яка мешкала з Вервайджером у готелі «Сейнт Моріц», щодня разом із рештою помічників мала бути в театрі, носячи за ним аркуші зі сценарієм. Вона вбиралася в оксамитовий спортивний костюм сливового кольору і мала розпущене волосся. Елегантна, тендітна, трохи пласкогруда, з високо піднятими широкими плечима, через які її фігура нагадувала старомодний кухонний стілець, вона мала фіалкові очі, напрочуд вишуканий, ніжний колір шкіри обличчя й таємничий, ледве видимий пушок, навіть над переніссям. Через серпневу спеку масивні двері за сценою, що виходили на цементну доріжку, було відчинено, і денне світло, проникаючи досередини, оприявнювало страшенну убогість і занепад античної розкоші. Театр Беласко був наче позолочений таріль із замацаним глазурованим обідком. Вервайджер, із глибокими борознами довкола рота, був високий і м’язистий. Скидався на інструктора з лиж. Здавалось, його мучила ідея постійного удосконалення. Голова мала форму ківера й була схожа на великий міцний та непохитний камінь, вкритий густим мохом. Деніз робила для нього нотатки з репетицій. Вона писала страшенно зосереджено, немов була найкращою ученицею в класі, а решта учнів намагалися її наздогнати. Коли, притискаючи сценарій до грудей, вона підійшла до мене щось запитати, то заговорила з драматичним трагізмом. Здавалося, від власного голосу в неї аж волосся на голові заворушилося, а очі розширилися.

— Вервайджер запитує, як ви б хотіли, щоб він вимовляв це слово, — вона написала його для мене друкованими літерами: «FINITE». — Він каже, що може вимовляти його «фін-іт» чи «файн-ит», або ж «файн-айт». Коли я кажу, що має бути «файн-айт», він мені не вірить.

— Навіщо так перейматися? Мені однаково, як він це вимовить.

Я не додав, що все одно зневірився у Вервайджері. Він грав не так від початку до кінця. Можливо, у готелі «Сейнт Моріц» у нього все виходило до ладу. Але тоді це мене не обходило. Я повернувся додому й розповів своїй дівчині Деммі Вонґел про осяйну трагічну красуню у Беласко, подругу Вервайджера.

Що ж, десять років потому ми з Деніз уже були подружжям, і президент та пані Кеннеді запросили нас до Білого дому на урочистий прийом, присвячений культурі. Деніз радилася з двадцятьма чи тридцятьма жінками щодо сукні, туфель, рукавичок. Вона була дуже в усьому обізнана — завжди читала про національні та світові проблеми у салоні краси. В неї було густе волосся, укладене у високу зачіску. Хтозна, коли саме вона його вкладала, але я завжди міг сказати, судячи з її розмов за вечерею, чи відвідувала вона того дня перукарню, бо під сушкою Деніз встигала ознайомитися з усіма подробицями світової кризи. «Ти уявляєш, що втнув Хрущов у Відні?» — запитувала вона. Отже, в салоні краси, щоби підготуватися до прийому в Білому домі, вона читала «Тайм», «Ньюзвік», «ЮС Ньюз енд Ворлд Репорт». У літаку до Вашингтона ми з нею обговорювали операцію в

1 ... 19 20 21 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"