Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лице ненависті 📚 - Українською

Читати книгу - "Лице ненависті"

233
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лице ненависті" автора Віталій Олексійович Коротич. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 51
Перейти на сторінку:
зради?

Можливо, є в них родичі й комусь з родичів сумно. Але народ цього цвинтаря не оплакував, а значить, вмирали вони гірко, а комусь і озирнутися в бік Вітчизни було моторошно.

На доріжці став чоловік, без церемоній огледів мене й мовив:

А я вас не знаю...

І я вас,— відповів я не вітаючись і сів на лавці зручніше.

Добридень,— сказав чоловік.— Моє прізвище Кравченко. Як ви сюди потрапили?

Я сказав, що зазирнув сюди з простої цікавості. Де живу? На Манхеттені. Я розповів про мідний ключ і навіть показав його. Не розповів лише про Марію, але й мови про це не було.

Ви читали? — спитав Кравченко.— На Куїнсі вирішили реставрувати старий цвинтар. Вже ніхто не знає, кого там поховано, але жителі вирішили порозгрібати старі надмогильні плити й прочитати імена. Це в Озон-парку, знаєте? Вони вже з’ясували, що триста років тому там було родинне поховання якогось голландця Ван-Вікленса, й прочитали на пам’ятниках прізвища Райдер, Дарленд, Лотт, Рівз — нікого такого зараз серед місцевих немає. Час минув, і люди минули...

Не чув,— відповів я.— А у вас є тут родичі>

В мене там родичі! — Кравченко змахнув рукою кудись в бік горизонту.— В мене на цьому цвинтарі немає нікого рідного. Тільки знайомі. Наприклад, моя колишня квартирна господарка та її сестра, кілька колег по недільних походах до церкви. Я, знаєте, ніхто — навіть не називаюсь вам повними іменами і званнями, бо ті, що вдома були, втратили значення, а ті, які я тут здобув, не дають підстави для вихвалянь. Нехай буду я для вас просто Кравченком, та й годі. Вашим іменем не цікавлюсь, до того ж тут люблять вигадувати собі красиві життєписи й імена, І ви, може, такий?..

Чому б я мав ображатися? Кравченко був відвертий з байдужості, з того, що на мене він чхати хотів. Він поліз до кишені, дістав газетну вирізку, розпростав її на коліні й простягнув мені:

Читали? Де тільки наших не колотять? А цей, здається, з відомої білогвардійської родини...

Я взяв паперовий прямокутничок, витнутий з «Нью-Йорк тайме» за 26 вересня — повідомлення агентства Асошіейтед Прес:

«Повітряний пірат захопив літак авіакомпанії «Аліталія» з 109 пасажирами в рейсі з Алжіру до Рима й примусив екіпаж приземлитися на Сіцілії, де його заарештувала поліція. За даними агентства ЮПІ, арештований Ігор Шкуро мешкає нині в Римі й користувався паспортом, виданим йому в Сіднеї, Австралія...»

Знайомий?

Кравченко знизав плечима:

Я його не знаю, він на тридцять років молодший. Там пишуть, що він раніше жив у Ленінграді, то вам його ліпше знати б...

А хіба по мені видно, з якого я дому?

Аякже?! У вас багато ще домашньої впевненості, ви ще силу за собою почуваєте. І владу...

І що, воно отак просто з мене й струмує?

Отак просто. Знаєте, людина, трохи тут поживши, стає зовсім іншою. Ми запитуємо інакше, розмовляємо по-іншому, інакше живемо й вмираємо. Коли ти розумієш, що опинився в країні, де тебе не чекали, починаєш перед нею запобігати. Навіть здобувши тут незалежність, живеш озираючись, намагаючись збагнути й засвоїти чужі правила. Ви давно тут?

Недавно й скоро поїду звідси.

Додому? — спитав Кравченко.— Туди?..— И змахнув ру­кою, як змахують, даючи команду «Вогонь!»

Туди,— сказав я і глянув у напрямку, вказаному Кравченком.

Понад білими квадратиками розпластаних у траві й ледь піднятих надмогильних плит, над лісом білих і чорних хрестів зводилися далекі стіни великого міста, але відчувалося, що простір до хмарочосів не просто пустка.

Еге ж,— вгадав Кравченко.— Там американські кладовища, а цю діляночку емігранти купили колись, відгородили, щоб і після смерті жити у власному гетто, перебувати серед одновірців, бо однодумців людина довкола себе не має ні при житті, ані після нього. Точніше — буваєш серед тих, хто міркує, як ти, але ніколи не знаєш, кому можна повірити. Я вже вам казав, що не люблю називатися і не питаю імен. Так брешуть менше. ,

Ви злий? — поцікавився я.

А ви добрий? — відгарикнувся Кравченко.— Розумієте, вас прикрито, у вас є тили. А в мене? Могила квартирної господині? Дванадцять місць служби за двадцять років?

Повертайтеся...

Пізно. Якісь там грішки за мною є, хоч не такі, щоб за них розстрілювали. Просто пізно мені. Не хочу я ні перед ким виправдовуватись і не хочу починати спочатку. Годі. Ви розумієте?

Ні,— сказав я.

Нью-Йорк — це джунглі. У вашій пресі часто вживають це означення, але я вважаю місто джунглями в тому розумінні, що воно може сховати у собі кожного, прогодує кожного, хто вміє знаходити й здобувати їжу, розрізняти, що до чого. Це місто без майбутнього, але в тому розумінні, що тут живуть виключно для сьогодні. Спромігся — ну, то й живи зручно і їж смачно, користуйся усіма життєвими благами, за які здатен платити. Все сьогодні, нині, негайно...

А завтра? — спитав я.

А завтра під пилом і травою відшукають цей цвинтар, як отой голландський в Куїнсі, й не зрозуміють ні прізвищ на каменях, ані доль тих людей, яким належали прізвища...

І все? — глянув я на Кравченка, бажаючи зрозуміти, наскільки він переконаний в Тому, що говорить.

Якби я був глибоко віруючою людиною,— сказав Кравченко,— то задовольнився б царством небесним. А так — навіть пані Марта, шеф цього пантеону, запрагнула любові земної й поцупила сина у своєї ж сестрички.

Як то поцупила?

А так! Місто це до гостей байдуже, самі знаєте, а Марта запросила родичів з СРСР і дала їм трохи більше уваги й любові, ніж належить за тутешніми нормами. Ті й розм'якнули. А хлопчик зростав без батька, не в якомусь там наддос- татку, він і зовсім приліпився до Марти. Вона йому велосипед купила, іще там щось, а коли хлопчакова мати вирішила з ним вертати додому, Марта почала процес про всиновлення племінника. І що б ви сказали на те? Хлопчику надали політичний притулок! Отаке!.. Ітимете звідси, занесіть ключ просто додому — глянете на усіх зразу...

А що із справжньою матір’ю?

Звідки я знаю? За американською статистикою, кожен, хто живе тут, протягом життя чотири рази тяжко травмується. Це в середньому. Жінку ту травмували тут вперше, якщо вона виживе, другий удар... буде легшим.

А справедливість?

Та полиште ви! — розсердився Кравченко.— Справедливість — це те, що вигідно дужчим. Сьогодні Марта дужча за свою сестру — ото вам і вся справедливість. А за спиною Марти стоять

1 ... 19 20 21 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лице ненависті"