Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Джералд розумів, що, незважаючи на всю прихильність до нього людей, з якими він полював, випивав і розмовляв про політику, серед них навряд чи знайшовся б охочий побачити його в ролі свого зятя. І йому зовсім не хотілося, щоб розійшовся поголос, що ось той чи той батько, на превеликий жаль, мусив відмовити Джералдові О’Гарі, коли він домагався руки його доньки. Це, правда, не означало, що Джералд відчував себе при цьому якоюсь мірою упослідженим. Такого не могло бути, щоб він відчував себе в чомусь нижчим проти когось. Просто в цій окрузі панував такий чудний звичай, що дівчат видавали заміж лише за тих, чиї родини проживали на Півдні значно довше, ніж якихось двадцять два роки, і володіли землею й рабами, і мали вади, загальнопоширені тут останнім часом.

— Спаковуйся. Ми їдемо до Саванни,— сказав він Поркові.— І коли я ще хоч раз почую з твоїх уст «Заткайся!» або «Чорт батька зна що!», то продам тебе работорговцям за милу душу, бо я й сам тепер уникаю таких словечок.

Джеймс та Ендрю могли щось йому підказати у справі одруження, може, там знайдеться дочка у котрогось їхнього давнього приятеля, яка і йому припаде до смаку, і він їй підійде. Джеймс та Ендрю терпляче вислухали його розповідь, але мало чим утішили зі свого боку. Родичів у Саванні, до яких можна було б звернутися за порадою, вони не мали, бо до Америки прибули вже одружені. А дочки їхніх приятелів давно заміжні і вже й дітьми встигли обрости.

— Ти не такий багатий і не знатного роду,— сказав Джеймс.

— Певні статки у мене є, і на цілу родину вистачить. А щоб на абикому женитися, то я й сам не хочу.

— Щось ти дуже заносишся,— сухо зауважив Ендрю.

Але все-таки вони зробили для Джералда, що змогли.

Джеймс і Ендрю були вже літнього віку й мали певну вагу в Саванні. Друзів у них не бракувало, тож вони цілий місяць возили брата з дому в дім на вечері, танці та пікніки.

— Є тут одна, що впала мені в око,— зізнався Джералд насамкінець.— Але коли я прибився до цих берегів, її ще й на світі не було.

— Хто ж це така?

— Міс Еллен Робійяр,— промовив Джералд, силкуючись не виказати хвилювання, бо погляд ледь розкосих темних очей Еллен запав йому не тільки в очі, а й у серце. Попри незвичну, як на п’ятнадцятирічну дівчину, апатичність, вона просто зачарувала його. Ба навіть більше: відчувався якийсь прихований розпач в її душі, і Джералд таким перейнявся співчуттям до неї, як ще ні до кого в житті.

— Але ж за віком ти їй батько!

— Але я ще при повній силі! — вигукнув Джералд, діткнутий до живого.

Джеймс спокійно пояснив братові:

— Джеррі, послухай-но: одружитися з цією дівчиною у тебе нема ані отакісінького шансу. Батько її, Робійяр, француз, а ці французи гонористі, як чорти. А мати її, царство їй небесне, була вельми пишна дама.

— Мені до цього байдуже,— розпалившись, заявив Джералд.— Та й мати її вже нежива, а старий, Робійяр зі мною на дружній нозі.

— Як з приятелем, але не зятем.

— І дівчина за тебе нізащо не піде,— докинув Ендрю.— Вона вже рік як сохне за цим гульвісою, Філіпом Робійяром, він їй брат у других,— дарма що вся сім’я день і ніч умовляє її, аби викинула його з голови.

— Він уже місяць як вибрався до Луїзіани,— сказав Джералд.

— А ти звідки знаєш?

— Та знаю,— тільки й відказав Джералд, не збираючись виявляти їм, що такою цінною інформацією завдячує Поркові і що Філіп виїхав на захід лише за наполяганням родичів.— І я не думаю, щоб вона так уже закохалася в нього, це у неї минеться. Та й яке там кохання у п’ятнадцять років!

— Але вони скорше віддадуть її за цього пройдисвіта, ніж за тебе.

Отож Ендрю й Джеймс були вражені не менш від інших, коли довідались, що дочка П’єра Робійяра збирається виходити заміж за коротуна-ірландця з глибини країни. Саванна аж гула від перешептів та пересудів про Філіпа Робійяра, що подався на захід, але плітки нічого й не прояснювали. Для всіх так і лишилося загадкою, чому найвродливіша з дівчат Робійярів вирішила вийти за галасливого рум’янолицього ірландця, який на зріст ледве сягав їй до плечей.

Джералд і сам до ладу не розумів, як це воно так склалося. Він лише знав, що сталось диво. І вперше в житті онімів, коли Еллен, напрочуд бліда, але й спокійна, легенько доторкнувшись рукою до його плеча, сказала:

— Я згодна стати вашою дружиною, містере О’Гара.

Та й родина Робійярів, для яких ця новина була як удар грому, лише почасти знала, чим це було викликане. Всю правду знали тільки Еллен та її Мамка — як вона, Еллен, усю ніч до ранку проплакала, мов дитя, в якого серце розривається від горя, а вранці підвелася вже дорослою і по-жіночому твердо заявила про свою волю.

Прочуваючи щось недобре, Мамка напередодні ввечері передала своїй юній господині невеликий пакуночок з адресою, написаною незнайомим почерком; пакуночок надійшов з Нового Орлеана і містив медальйончик з її, Еллен, портретом — побачивши його, вона скрикнула й випустила портрет з рук,— і ще чотири її власні листи до Філіпа Робійяра, а також коротеньку записку від новоорлеанського священика, в якій сповіщалося, що її кузен Філіп загинув унаслідок сварки в котромусь тамтешньому барі.

— Це вони його спровадили звідси — тато, Полін і Юлейлія. Вони! Я ненавиджу їх! Ненавиджу їх усіх! Я не хочу їх більше бачити. Я хочу виїхати звідси! Я виїду будь-куди, аби лише більш ніколи не бачити ні їх, ні цього міста, ані будь-кого, хто нагадував би мені про... про нього!..

А коли ніч уже добігала кінця, Мамка, що теж гірко тужила, пригорнувши до грудей свою темноволосу господиню, наважилась їй заперечити:

— Але хіба ж так можна, голубонько!

— Ні, я вже вирішила. Він добрий характером. Я або вийду за нього заміж, або піду в монастир у Чарлстоні.

Саме ця погроза піти в монастир і змусила кінець кінцем приголомшеного й прибитого горем П’єра Робійяра погодитись на одруження дочки. Його, закоренілого пресвітеріанина,— хоч уся рідня його була католицька,— думка про те,