Читати книгу - "Танок драконів"

— Лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня.

У відповіді, яку лорд Вайман Мандерлі надіслав з Білої Гавані, йшлося переважно про його поважний вік і слабкість, та й усе. Станіс наказав і про це нікому не розповідати.

— Можливо, його милість захоче пошлюбити дикунку,— сказала Мелісандра.— Цей товстун одружений, лорде Сноу?

— Його дружина давно померла. У лорда Ваймана двоє дорослих синів, а від старшого сина — ще й онуки. І він справді надто тлустий, щоб сідати на коня,— щонайменше дванадцять пудів. Вал його не схоче.

— Бодай раз ви б спробували дати мені відповідь, яка мене потішить, лорде Сноу,— пробуркотів король.

— Я сподівався, вас потішить правда, сір. Ваші люди кличуть Вал королівною, але для вільного народу вона — просто сестра покійної жінки короля. Якщо ви примусите її взяти чоловіка, якого вона не хоче, вона, швидше за все, першої шлюбної ночі переріже йому горлянку. Та навіть якщо вона погодиться взяти когось за чоловіка, це ще не означає, що дикуни підуть за нею чи за вами. Єдина людина, здатна схилити їх на ваш бік, це Манс Рейдер.

— Це я й без вас знаю,— нерадісно мовив Станіс.— Я чимало годин провів за розмовами з цим чоловіком. Він дуже багато знає про нашого справжнього ворога, і він не дурний, цього не відняти. Та навіть якщо він зречеться свого королівського сану, все одно залишиться клятвопорушником. Даруйте життя одному дезертиру — і таким чином ви заохотити дезертирувати інших. Ні. Закон — залізо, а не кисіль. За всіма законами Сімох Королівств Манс Рейдер має поплатитися життям.

— На Стіні закон закінчується, ваша світлосте. А з Манса Рейдера може бути велика користь.

— І буде. Я його спалю, і тоді Північ побачить, як чиню я з перекинчиками і зрадниками. Знайдуться інші очільники для дикунів. І в мене лишається син Рейдера, не забувайте. Щойно помре батько, його виплодок стане королем-за-Стіною.

— Ваша світлість помиляється! — («Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— казала колись Ігритта, але відтоді Джон багато чого дізнався).— З малюка такий самий королевич, як з Вал — королівна. Не можна стати королем-за-Стіною тільки тому, що ним був твій батько.

— От і добре,— мовив Станіс,— бо ще одного короля у Вестеросі я не потерплю. Ви підписали дарчу грамоту?

— Ні, ваша світлосте,— Джон стиснув і розтиснув обпечені пальці. «Починається».— Ви просите забагато.

— Прошу? Я просив тебе стати лордом Вічнозимським і хранителем Півночі. А ці замки я вимагаю.

— Ми відступили вам Ночефорт.

— Пацюки і порохи. Це скупердяйський дарунок, який нічого не коштує дарувальнику. Ваш власний підлеглий Ярвик каже, що на відновлення замку піде не менш як півроку.

— Решта фортів не кращі.

— Я знаю. Але це не має значення. Інших я не маю. Уздовж Стіни — дев’ятнадцять фортів, а людей у вас вистачає лише на три з них. А я збираюся виставити залогу по всіх фортах ще до кінця року.

— Я щодо цього не заперечую, сір, але ж, подейкують, ви збираєтеся роздати ці форти своїм лицарям і лордам, васалам вашої світлості, й вони там облаштують свої престоли.

— Королі мають виявляти щедрість до своїх прибічників. Чи лорд Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів покинули на півдні свої землі й міцні замки. Невже їхня лояльність не заслуговує на винагороду?

— Якщо ваша світлість хоче напевне втратити всіх прапороносців мого лорда-батька, немає кращого шляху, як роздати палаци північан лордам-південцям.

— Як можна втратити того, кого не маєш? Я сподівався дарувати Вічнозим одному північанину, якщо пригадуєш. Синові Едарда Старка. А він мою пропозицію мені в обличчя жбурнув.

Станіс Баратеон якщо вже вчепиться в якусь образу, то як мастиф у кістку: розгризе її на друзки.

— По праву Вічнозим має перейти моїй сестрі Сансі.

— Ти про леді Ланістер? Дуже хочеш усадовити Куця на батьків престол? Обіцяю вам, лорде Сноу, поки я живий, цього не буде.

Джон знав, що ліпше не наполягати.

— Сір, люди кажуть, ви збираєтеся дарувати землі й замки Тарараху й магнару тенійському.

— Хто це таке тобі сказав?

Ці розмови точилися по всьому Чорному замку.

— Якщо хочете знати, то я почув це від Жиллі.

— І хто така Жиллі?

— Годувальниця,— пояснила леді Мелісандра.— Ви, ваша світлосте, дарували їй свободу в межах замку.

— Тільки не свободу плітки поширювати. Хай працює цицькою, а не язиком. Від неї потрібне молоко, а не патякання.

— В Чорному замку зайвих ротів не треба,— погодився Джон.— Я відсилаю її геть, вона попливе вже наступним кораблем зі Східної варти.

Мелісандра торкнулася рубіна на шиї.

— Жиллі разом годує свого сина і Даллиного. Жорстоко розлучати маленького королевича з його молочним братом, мілорде.

«Обережно, поводься дуже обережно».

— У них нічого спільного, крім молока. Синок Жиллі більший і міцніший. Він буцається, щипає королевича, відштовхує. Його батьком був Крастер, чоловік жорстокий і захланний, це у нього в крові.

Король, здавалося, цілком заплутався.

— Я гадав, що годувальниця — це дочка того Крастера.

— І жінка, і дочка, ваша світлосте. Крастер усіх своїх дочок брав за жінок. І синок Жиллі — плід цього зв’язку.

— Власний батько зробив їй дитину? — вражено перепитав Станіс.— Тоді добре, що ми її спекаємося. Мені такого збочення тут не треба. Це не Королівський Причал.

— Я знайду іншу годувальницю. Якщо не буде серед дикунок, пошлю когось до гірських кланів. А доти хлопчик питиме козине молоко, з ласки вашої світлості.

— Шкода королевича... але це краще, ніж молоко якоїсь хвойди,— Станіс побарабанив пальцями по карті.— Хотів би повернутися до цих фортів...

— Ваша світлосте,— промовив Джон з крижаною чемністю,— я розмістив ваших вояків і годував їх за рахунок наших зимових запасів. Я видав їм одяг, щоб вони не замерзли.

Станіса це не зворушило.

— Так, ви розділили з нами солонину й кашу, жбурнули нам трохи чорного лахміття, щоб ми не позамерзали. Лахміття, яке дикуни поздирали б з ваших трупів, якби на північ не прийшов я.

Джон не зважав.

— Я забезпечив фуражем ваших коней, а коли ми відновимо сходи, то я позичу вам будівничих, щоб ремонтувати Ночефорт. Я навіть погодився оселити дикунів у Дарі, який був відданий Нічній варті у безстрокове володіння.

— Ти мені порожні землі й пустища пропонуєш, а