Читати книгу - "Танок драконів"

— Ці замки збудувала Нічна варта...

— І Нічна ж варта їх покинула.

— ...щоб обороняти Стіну,— уперто закінчив свою думку Джон,— а не щоб робити з них престоли лордів-південців. Каміння цих замків скріплене кров’ю і кістками моїх давно померлих братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — жили на шиї короля напружені були так само, як і його слова.— Я тобі прізвище хотів дати.

— Я маю прізвище, ваша світлосте.

— Сноу, що означає «сніг». Зловісне прізвище,— Станіс торкнувся руків’я меча.— Ти ким узагалі себе уявив?

— Чатовим на мурах. Мечем у темряві.

— Не заговорюй мені зуби своєю обітницею,— Станіс витягнув меча, якого називав Світлоносцем.— Ось справжній меч у темряві...— (Світло побігло брижами леза — то червоне, то жовте, то руде, кидаючи на обличчя короля різкі яскраві відблиски).— Навіть зелений хлопчисько мав це бачити. Чи ти осліпнув?

— Ні, сір. Я згоден, що в ці замки потрібна залога...

— Малолітній командувач згоден. Яке щастя!

— ...з братів Нічної варти.

— У вас немає людей!

— То дайте мені людей, сір. Я забезпечу в кожен форт офіцерів — досвідчених командирів, які знають і саму Стіну, і територію за Стіною, які навчать, як вижити у прийдешній зимі. За все те, чим я забезпечив вас, дайте мені людей у гарнізони. Латників, арбалетників, новобранців. Я навіть заберу всіх ваших поранених і немічних.

Станіс недовірливо витріщився на нього, а тоді зареготав.

— А ти зухвалий, Сноу, цього не відняти, але ти геть збожеволів, якщо вважаєш, що мої вояки вберуться в чорне.

— Можуть вбиратися в будь-які кольори, хай тільки виконують команди моїх офіцерів так, як виконували б ваші.

Король лишився незворушний.

— У мене на службі лицарі й лорди, нащадки давніх шляхетних домів. І вони не можуть служити під орудою браконьєрів, селюків і вбивць.

«Чи байстрюків, сір?»

— У вас самого правиця — пачкар.

— Колишній пачкар. За це я вкоротив йому пальці. Мені сказали, що ви, лорде Сноу, дев’ятсот дев’яносто восьмий командувач Нічної варти. Як думаєте, яке рішення щодо цих замків прийняв би дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Видовище вашої голови на кілку, мабуть, зробило б його зговірливішим,— король поклав свого ясного меча на карту вздовж Стіни, і криця замерехтіла, як сонячне світло на воді.— Лордом-командувачем ви стали тільки з мого дозволу. Не забувайте про це.

— Лордом-командувачем я став, бо мене брати обрали.

Бувало, прокидаючись уранці, Джон сам у це не вірив — здавалося, що це якась божевільна мара. «Це як нове вбрання вдягнути,— сказав йому якось Сем.— Спершу незвично, та як трохи поносиш, стає вже й зручно».

— Алісер Торн нарікає на ті вибори, і я б не сказав, що в нього зовсім немає приводу для невдоволення,— сказав Станіс. Карта лежала між ними, наче поле бою, просякла барвами палючого меча.— Підрахунок голосів проводив сліпець, а допомагав йому твій товстий приятель. І Слінт каже, що ти — перекинчик.

«А кому краще знати, як не Слінту?»

— Перекинчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а потім зрадив. Ваша світлість знає, що обрали мене чесно. Батько завжди казав, що ви — людина справедлива.

«Суворий, але справедливий»,— ось як казав лорд Едард, але Джон вирішив не наводити всю фразу цілком.

— Ми не були з лордом Едардом друзями, але голову на плечах він мав. І він би віддав мені ці замки.

«Ніколи в житті».

— Не можу сказати, як саме вчинив би батько. Я дав обітницю, ваша світлосте. Стіна в моїх руках.

— Поки що. Побачимо, чи зможеш ти її втримати,— Станіс тицьнув у нього пальцем.— Забирай свої руїни, якщо вони тобі такі дорогі. Але обіцяю: якщо до кінця року бодай один форт лишатиметься без залоги, я їх відберу — з дозволу чи без. Втратиш бодай один — втратиш голову. А тепер геть.

Зі свого місця біля вогню підвелася леді Мелісандра.

— З вашого дозволу, сір, я проведу лорда Сноу в його покої.

— Навіщо? Він дорогу знає,— сказав Станіс, але махнув обом рукою на вихід.— Робіть як знаєте. Деване, їсти. Варених яєць і води з лимоном.

Після теплої королівської світлиці на гвинтових сходах холод пронизував до кісток.

— Піднімається вітер, м’леді,— попередив Мелісандру сержант, повертаючи Джонові зброю.— Вам би вдягнути теплішого плаща.

— Мене гріє віра,— озвалася червона жінка й рушила за Джоном на сходи.— Ви дедалі більше подобаєтеся його світлості.

— Воно й видно. Цього разу він тільки двічі пригрозив відрубати мені голову.

Мелісандра розсміялася.

— Вам слід боятися його мовчання, а не слів.

Вони спустилися у двір, і вітер підхопив Джонів плащ і з виляском накрив ним червону жрицю. Вона відкинула чорну вовну й узяла Джона під руку.

— Можливо, щодо дикунського короля ви й не помиляєтеся. Я молитиму Царя світла скерувати мене. Коли я зазираю в полум’я, то здатна бачити крізь землю і каміння, здатна відшукати правду в людській душі. Здатна розмовляти з давно померлими королями і ненародженими дітьми, здатна спостерігати, як проминають роки й пори аж до кінця днів.

— І полум’я ніколи не помиляється?

— Ніколи... от тільки ми, жерці, смертні й тому часом помиляємося, плутаючи те, що станеться, з тим, що може статися.

Джон відчував її жар навіть крізь вовну й дублену шкіру. Те, що вони двоє йшли під руку, привертало цікаві погляди. «Сьогодні в касарнях пліткуватимуть».

— Якщо ви й справді здатні прозирати майбутнє в своєму полум’ї, скажіть мені, де і коли очікувати нового нападу дикунів,— сказав Джон, вивільняючи руку.

— Р’глор посилає нам видіння на свій розсуд, але я пошукаю в полум’ї отого Тормунда,— мовила Мелісандра й вигнула червоні вуста в усмішці.— Я бачила у вогні і вас, Джоне Сноу.

— Це погроза, міледі? Мене ви теж плануєте спалити?

— Ви неправильно мене зрозуміли,— сказала вона, кинувши на нього допитливий погляд.— Боюся, вам зі мною ніяково, лорде Сноу.

Джон і не заперечував.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєтеся. Мені снилася ваша Стіна, Джоне Сноу. На великому знанні вона збудована, і великі чари закуті в її кригу. Ми зараз ходимо під однією з дверних завіс світу,— Мелісандра звела погляд на Стіну, видихаючи в повітря теплі вологі