Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 95
Перейти на сторінку:
домовились, у поштовій скриньці, а ключик від поштової скриньки лежав на тумбочці. Якщо вона не заснула, тоді все гаразд... Після другої кави він побадьорішав, наче виспався, й зовсім не відчував утоми. А передусім радів, що тепер він сам. Сам серед чоловіків. Напевне, вона спить, а сон — найдальша країна, яка тільки існує; він не думав про це, а тільки відчував: поки вона спить, вона не в цьому місті. Тож він був у цьому місті такий, як і вчора: сам. Розкривши синю пачку, він зрадів першій сигареті, яку знову-таки куритиме сам, але з’ясував, що не має запальнички, в правій кишені штанів є тільки мокра носова хустка; запальничку він десь лишив серед ночі. Власне, цілком щасливий, бо справді вірив, що вони уникли повторення, з незапаленою сигаретою в губах, він нестямно озирнувся, збагнувши, що загубив десь запальничку. Один водій усякчас плював на підлогу, мозаїчну підлогу, посилану тирсою. Де ця мозаїчна підлога з тирсою зверху, в якій країні? Раптом, піддавшись м’якій знесиленості, яка загрожувала ще раз прив’язати його до неї, він полишив вагання й попросив у одного робітника сірників, але отримав у порепаному масному кулаці лише запальничку, вогник для першої сигарети, яку він знову зможе курити сам, без нікого. Він подякував найближчій потилиці. Єдине обличчя в цьому барі, що вряди-годи поглядало на нього, було його власним у дзеркалі за пляшками, дрібне личко з окулярами в роговій оправі і короткою стрижкою. Він не знав, що в тому личку інколи подобається жінкам. Тільки двоє водяво-сірих очей — вони дивилися із дзеркала, наче справді бути там, у дзеркалі, натомість його тіло — за рамками дзеркала, — були такі, що він упізнавав себе в них... Він насолоджувався сигаретою, яку можна курити, не передаючи під час ніжної гри з вуст до вуст, до того ж читав щойно куплену іноземну газету. Зрештою, існує світ. Її хитрощі, які вчора ввечері видавалися такими продуманими й майже веселими, як-от міжнародний дзвінок, щоб упевнитися, що чоловік справді ще в Лондоні, раптом стали йому, зринувши тепер у мимовільному спогаді, огидні, а він тим часом, із чашкою в лівій руці, знову читав про Алжир. Він не знав, навіщо він тепер думає про вчорашнє. Кінець кінцем це її клопіт. Засмучувала лише думка, що якогось далекого дня, який, власне, вже почався, він пригадає її хитрощі набагато виразніше, ніж будь-які інші, пригадає, як вона з ліжка, тримаючи трубку лівою рукою, розмовляла з Лондоном, поклавши праву руку йому на груди. Він заплющив очі, щоб не бути присутнім при тій розмові. Він не міг закрити ще й вуха. Потім лише довго курив і мовчав. Кінець кінцем це справді не його клопіт, як вона узгоджує такі речі зі своїм шлюбом, і тепер, тримаючи чашку лівою рукою й читаючи про Алжир, він не хотів думати про це. Але й Алжир — не його клопіт, і він відчув потребу розплатитися. Побувши чверть години в цьому барі, він став, як і решта, в ньому не було вже нічого, що вирізняло його, що бентежило його як притаманна йому відмінність від решти людей, і, заплативши, він тепер виходив не навшпиньки, вже не дивувався, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа. Він твердо вирішив, що сьогодні поїде далі. Іноземну газету перед носом, яка раптом змусила позіхати, він жбурнув геть і махнув рукою таксі, щоб їхати до готелю. Тепер він хотів спати, помитись і спати... Навіть того, що він знає її ім’я, вже забагато... В таксі, що мчало вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, намагався впорядкувати свої спогади: то було вчора, пополудні в барі, йшов дощ, він чекав когось, зустріч із дружиною цього когось, її жовтий костюм і мокрі коси, ялівцівка, гра незнайомого добродія, який наганяв на нього нудьгу, якого він знав і який не мав нічого спільного з ним, провалля між ним і цим незнайомим добродієм, він хотів іти своїм шляхом...

То було вчора.

Існує якийсь демон, видавалося йому сьогодні, а демон не терпить ніякої гри, за винятком власної, він робить нашу гру своєю, а ми — це кров і життя — не роль, і плоть, що вмирає, і дух, сліпий у вічності, амінь... Із таксі, що мчить вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, озирає світ: учорашні фасади, вчорашні майдани, незмінені; ті самі вулиці та перехрестя, що й учора, страхітливу рекламу авіакомпанії, яка ще вчора муляла йому очі. Нічого не змінилося, але вже немає вчора, а є сьогодні. Чому завжди сьогодні? Пусте запитання, чи повинно так бути, обтяжувало його не менше, ніж мокра хусточка в кишені штанів. Він опустив скло, щоб непомітно викинути по дорозі принаймні хусточку, він не довіряв собі. Його гнітила аж ніяк не зрада, яку вони скоїли обоє, про це навіть не треба думати; гнітило тільки те, що вона тепер — факт, такий самий, як і решта фактів цього світу. Це трохи дивувало його. Людина пересічної досвідченості, чого він сподівався? Ще до восьмої години ранку, поки вона й далі спала з розпущеними косами, світ, безіменно спалений під час нічних обіймів, знову був тут, реальніший за їхні обійми. Незмінений світ із брудно-зеленими автобусами і рекламою, страхітливий, із назвами вулиць, пам’ятниками й датами, яких він не хотів помічати. І все-таки лишається факт, хоч який незначущий і непомітний, і його не викинеш, наче мокру хусточку. Він не каявся ні в чому. Аж ніяк. Бентежило тільки те, що сьогодні не вчора. Він не приглядався до міста. Й радів цьому. Він сам по собі. Власне, він страшенно радіє. Він не мав відчуття, що вони знову побачаться, він хотів би знову побачити її, але не дзвонитиме, навіть з аеропорту, бо знає, що це не має сенсу... Він не доїхав до готелю, а сказав зупинитися, заплатив, вийшов; він хотів піти в музей. Щоб не бути У світі. Хотів бути сам і по той бік часу. Музей цієї пори був ще закритий, тож він стояв, коли зникло таксі, під дверима, з руками в кишенях штанів, без плаща, добродій у темному вечірньому костюмі, неголений, із сигаретою в роті, але без сірників, і не мав нічого в кишенях, щоб погодувати вуркотливих голубів, нічого, крім мокрої хусточки.

Він понюхав собі тильний бік долоні:

Її парфум уже розвіявся...

Це припиниться, коли вони побачаться знову, і припиниться, коли він полетить далі назавжди; хай там як, він знав,

1 ... 19 20 21 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"